Розділ 2. Еріка

Еріка подала заяву вчора.

Просто зайшла, підписала і вийшла, ніби це була ще одна формальність типу  довідки чи обхідного листа. 

Вона не плакала. Плакати було марно: рішення дозріло не за ніч, а повільно. Так, як прийняття болю у тілі чи втрати у житті.

Вчитися і працювати одночасно не виходило. Вона пробувала. Рахувала години, перекладала ночами, спала уривками. На жаль, часу було мало, а потреб — забагато.

У її сестрички Яночки виявили рідкісну хворобу. Слова лікаря ще звучали в голові вибуховими фразами: «складний випадок», «дороге обстеження», «спостерігати», «спеціальна суміш». Саме слово «спеціальна»  одразу перекладалося на мову грошей.

Лікування було дорогим.  Одразу катастрофічно і стабільно. Без шансів «якось пронесе». Еріка ж хотіла, щоб Яночка, яка не встигла народитися, а вже бореться за життя, таки жила, а не мучилася.

Мама не сказала прямо, що не зможе допомогти заплатити за навчання в магістратурі. Вона взагалі багато чого не казала. Але Еріка вміла читати між рядків: цьому життя навчило рано.

Її не хотіли засмучувати.  Вона і так не змогла пройти на бюджет у магістратуру. До стипендії звикаєш. Мама казала:  «Нічого страшного! Покриємо! Вчися!». Тепер їй потрібно було забрати свої слова назад, бо ситуація була катастрофічною. Мама так не могла. Не вміла. І це було найгірше.

Вітчим поїхав на заробітки в Норвегію. Швидко, без довгих прощань, ніби відстань могла щось вирішити. Мама й бабуся по черзі няньчилися з Яночкою. Маленькою, зморшкуватою, з очима, які ще нічого не знали про світ і вже потребували від нього занадто багато.

Еріка  ж не знала, як допомогти. Ні собі, ні мамі. ні Яночці.

Гроші, які їй віддали за два проекти всі віддала мамі. Переклад манґи, великий обсяг, хороший дедлайн. Вісімсот доларів. Це були найбільші гроші, які вона коли-небудь тримала в руках. Сімсот пішло на суміш.

Сімсот і це навіть не половина того, що потрібно було на місяць для дитини.

Мама спочатку не хотіла брати. Сміялася, відмахувалася, казала, що якось упорається. Еріка вперше в житті збрехала їй в очі. Сказала, що в неї вистачить на все. Що в неї ще не один такий проект. Хоча на картці вже залишалися крихти.

Її спалював сором не за бідність, а за брехню. Але інакше було неможливо.

Мама була її всім. Та, хто дала їй не лише мрію, а й опору у житті. Як вона могла не допомогти ?

Мама народила її у шістнадцять. Хлопець, звісно, зник. Без скандалів, без пояснень — просто перестав бути. Бабуся з дідусем підтримали. Все життя мама крутилася як могла: робота, підробітки, нічні зміни. І весь цей час повторювала одне й те саме дочці, ніби  читала мантру: «Будь розважною!» «Не зраджуй мріям!» «І з хлопчиками — обережно!»

Еріка слухала і слухалася. Тому в двадцять три вона не мала  хлопця, проте була магістранткою на кафедрі японської мови в університеті східних мов і мала повно роботи і підробіток.  Переклади манґи й аніме, допомога з рефератами й курсовими, іноді — редактура чужих текстів. Нічого героїчного. Просто вміння, які можна було монетизувати.

І все було добре. По-справжньому добре. До того моменту, коли з’явилася хвороба.

На магістратуру вона не пройшла на державне.  Недобрала балів. Так буває. Вона не драматизувала. Подумала, що рік  на платному витягне.  Робота, навчання, обережність допоможуть. Рідні, якщо що, підтримають.

Але рік раптом став замалим, затяжким, занадто болючим.

Як вона може бути байдужою? Як можна робити вигляд, що це не її справа?

Вона так не вміла.

Саме тому вона нічого не сказала Тимофію Сергійовичу Константиновському.

Не тому, що не довіряла.Навпаки.

 Він був одним із небагатьох серйозних викладачів, які повірили в неї. Не поблажливо, а по-справжньому. Вони разом проходили конкурси, подавалися на стипендії, вигравали. Вона росла як студентка. Він — як докторант. Вони вкладалися в роботу і в одне одного — професійно, чесно, без ілюзій.

Саме тому їй хотілося піти тихо. Без пояснень. Без прохань. Без того, щоб ставити Тимофія Сергійовича перед фактом, у якому він нічого не може змінити.

Цей навчальний семестр її ломало. Вона стала тихішою, стриманішою, але не менш старанною. А Константиновський у цей час був зайнятий своїм.  Він готувався до гранту в Японію, збирав документи, працював на межі можливостей. Вона не хотіла бути тягарем одному з найперспективніших японістів країни.

Еріка лежала на ліжку, дивилася в стелю і думала, що рішення про академвідпустку було найлогічнішим. Не правильним. Не бажаним. Просто — єдиним.

Вона ще не знала, що хтось у цей самий час дивиться на її заяву і це його зачепило.

Особисто.