Розділ 1.Тимофій

— Тимофію Сергійовичу. Зайдіть у деканат. Маємо катастрофу.

Тимофій кілька секунд дивився на телефон, ніби перевіряв, чи не прочитав неправильно. Потім відклав папку з відомостями на край столу. Катастрофи в університеті траплялися регулярно, але рідко їх так і називали.

Коридори були майже порожні. Сесія закінчувалася, студенти роз’їжджалися і будівля перейшла в режим очікування. У такий час університет ставав схожим на декорацію: все на місці, але життя ніби поставили на паузу.

У деканаті було тихо. Занадто тихо. Ні методисток, ні аспірантів, ні випадкових людей з  папками. Тільки Віктор Володимирович Петрик  сидів за своїм столом і крутив окуляри в руках. Це була погана ознака.

— Сідай, — сказав він.

Тимофій сів. Не поспіхом. Випростав спину. Він знав, що зараз краще мовчати.

— У нас ситуація, — сказав Петрик. — І мені вона не подобається.

Ситуація могла означати що завгодно. Від паперів, які загубилися, до проблем, які краще не називати вголос. Тимофій чекав.

— Еріка Мурчик…— сказав декан.

Тимофій напружився одразу. 

— Учора вона подала заяву на академвідпустку. — продовжив Віктор Володимирович.

— Академвідпустку? — перепитав Тимофій.

— Саме так.

Це не вкладалося в голову. Не тому, що таке неможливо. А тому, що це була вона.

— Вона ж закрила сесію, — сказав Тимофій.

— Закрила. Чисто. Без перескладань. Без істерик. Як завжди. — підтвердив декан.

Тимофій кивнув. Саме так він і думав про Еріку Мурчик. Вона не створювала проблем. Не тому, що боялася, а тому, що не бачила сенсу.

— Ти її науковий керівник уже третій рік, — продовжив Петрик. — І я здивований, що ти нічого не знаєш!

Це зачепило. Чомусь дуже боляче.

— Вона нічого не казала. — відповів Тимофій. — Усе було стабільно.

— От і проблема. — сказав декан. — Якби це був хтось інший, я б не звернув уваги. Мурчик — не з тих, хто зникає без пояснень. А тут — катастрофічно мало даних.

У голосі декана не було осуду. Тільки втома.

— Вона здібна, — сказав Тимофій. — І відповідальна. Не знаю, що на неї найшло! Справді.

— Я знаю, — кивнув Петрик. — Саме тому не хочу, щоб ця історія закінчилася фразою «ніхто нічого не помітив».

Він відкрив папку.

— У заяві написано: «тяжкі сімейні обставини». І все.

— Ви з нею говорили? — запитав Тимофій.

— Ні. І не буду. Не я. Це одразу створює напругу. А мені не потрібні плітки в коридорах.

Тимофій мовчки погодився. Він добре знав цю систему.

— Я хочу, щоб ти з нею поговорив, — сказав декан. — Не як заступник декана. Просто як науковий керівник. Спокійно.

— Щоб з’ясувати причину?

— Щоб зрозуміти, — поправив Петрик. — А далі буде видно.

Він на мить затримав погляд.

— Вона не з тих, кого можна продавити. І це добре.

—  Добре. Я поговорю. — сказав Тимофій.

— Без тиску, Константиновський. — додав декан. — І без зайвих слів.

Коли Тимофій вийшов у коридор, він не одразу рушив далі. Зупинився біля вікна. Сніг падав повільно, без поспіху. Так, ніби нічого не відбувалося.

Еріка Мурчик ЙОМУ нічого не сказала.

Ця думка з’явилася раптово й залишилася.

Еріка могла зайти. Написати. Запитати. 

Вона не зробила цього.

Він не мав ілюзій щодо своєї ролі в її житті. Він не був близькою людиною. Але він був її науковим керівником уже третій рік. Людиною, з якою вона працювала. Людиною, до якої зазвичай приходять, коли щось іде не так.

Якщо Еріка вирішила мовчати — значить, причина була серйозна.

Це його зачепило.

Не професійно.

Особисто.

Тимофій відвернувся від вікна й пішов коридором. Повільно, але з чітким відчуттям, що ця розмова буде не формальністю.

І що просто так він її не відпустить.