Через океан у невідоме

                                  ПРОПОЗИЦІЯ ЛІЗ

Сонце світить у вікно, вітер хитає гілки лисих осінніх дерев, і тільки годинник на стіні 
порушує тишу, яка так довго трималася у повітрі. Ми просто дивились одне на одного. 
Мені здавалось, що це триває вже кілька годин, але не хотів зупинятися.   
Вона жива... Вона тут... Нашу мовчазну паузу перервала Люсі, яка підбігла і заскочила 
на ліжко, прямо на мій живіт, почавши облизувати.   
І Люсі жива... І вона теж тут...   
Ліз спокійно закрила двері у кімнату, підійшла ближче до мого ліжка, присіла на коліна і 
повторила:   
— Все добре?   
Чомусь мені було складно відповісти їй. Та це не через мій фізичний стан, а через 
душевний. Я відчував страх. Не такий, як раніше. В цьому страхові я відчував 
полегшення, турботу та радість.   
Через ще одну коротку паузу я повільно відкрив рота і промовив:   
— Так...   
Тоді на очах Ліз з’явилися сльози, і одна за другою вони почали скочуватися вниз по її 
милому, округлому лицю.   
Ліз різко накинулась на мене і обійняла. Вона тримала мене, не відпускаючи. Дуже 
довго, та для мене це була лише мить. Я хотів, щоб цей момент продовжувався днями, 
а то й місяцями.  

Дорогий щоденнику, вчора я зустрів людину. Так, у цьому безкрайньому і пустому світі 
ще лишилися люди, крім мене. Та й не проста людина. Ця людина дуже близька мені.   
Колись вона зникла безслідно, навіть не попрощалася. Я довго намагався знайти її, 
але з пропажою людства всі мої надії зникли.   
Ліз — худощава, висока постать з рідким рудим волоссям, що звисає аж по бедра.   
Справжня красуня. Старша за мене лише на півтора року.   
Вона була донькою однієї з виховательок. Завжди доглядала за мною, вчила мене і 
захищала від злих підлітків. Їй точно подобалося це, і вона займалась цим з любов’ю.   
Ми просто дружили. Нічого більшого. Вона завжди раділа моїм успіхам і любила 
похвалитися своїми. Часто вона лягала на підвіконня і розповідала про своє майбутнє.   
Вона хотіла бути вихователькою та ученою.   
Не знаю, як із другим, та вихователькою вона була прекрасною.

Дівчина постійно задавала два питання:
— Ти пам’ятаєш мене? Скучив? — наче вона не могла повірити в те, що відбувається. Я теж не міг.

Але довелось зібратись із силами і розповісти їй усе, що зі мною сталося: про те, як я шукав людей, про те, як розпрощався з Джозефом і зустрів Люсі... про свою спекотну мандрівку... про свої мари...

Ліз уважно слухала мене, розкривши рота. За всю розповідь вона не видала жодного звуку. Можливо, вона не знала, що сказати, а може, й просто не могла.

Однак є дещо, що насторожило мене: вона не хотіла розповідати про себе нічогісінько, постійно переводячи тему. 
Ну, якщо не хоче розповідати — мабуть, і не треба. В неї точно є причина на це.

Тепер ми живемо втрьох: я, Ліз і Люсі.

Наступний тиждень був доволі буденним. Ми шукали їжу, розмовляли, грали в різні ігри, щоб не поїхати дахом. Наче так завжди й було. Наче всі мої пригоди, що сталися до цього — це лише сон.

За тиждень життя разом із Ліз я зрозумів, наскільки ж вона розумна. Набагато розумніша за мене. Вона знала фізику й біологію, була дуже грамотна та завжди могла знайти нестандартний, але гарний вихід із будь-якої ситуації. Від цього мені навіть трохи соромно. Ліз каже: то пусте. Але я розумію, що явно займався не тим усе своє життя.

Ким я є? Простий безробітний чоловік, який дістав маленьку стару квартиру у спадок. Все життя я мріяв лише про їжу. Банку фанти. Навіть уявити дивно. Ліз має бути гидко від мене, і, мабуть, вона б не ставилась до мене так, як зараз, якби не знала мене з малечку.

Після вечірньої прогулянки ми, втомлені, зайшли до квартири. Я одразу ж впав на диван, а Ліз сіла на стілець поруч. Дивно. Зазвичай вона сідає на диван разом зі мною і безтурботно веде зі мною діалог. А зараз вона відсіла окремо й дивилась на мене дивним, не схожим на її звичайний, поглядом.

Я не розумів, що мені робити. Я маю щось сказати? В чому я провинився? Що пішло не так?
Але Ліз перебила мої думки, почавши говорити:
— Тебе все влаштовує? Я маю на увазі — чи не хочеш ти дізнатися більшого про цей світ, про те, що сталося з людьми? Куди вони пропали?

Я розповів їй про те, що намагався розгадати цю таємницю, але після спекотної мандрівки залишив цю ідею позаду. Тоді моєю основною ціллю було знайти Люсі і жити далі спокійно.
Мені було навіть трохи соромно визнавати це, але брехати теж не міг.
Ліз занервувала.

На її обличчі виднівся дивний погляд. Такий, наче вона й сама щось приховує. А от що — не ясно.
Вона продовжила:
— Я майже розгадала цю загадку. У мене є кілька можливих варіантів, але це лише теорія.
Відповідь може бути на сусідньому континенті. За 4000 км звідси.
— Інший континент? Невже нам доведеться подолати океан?
— Так. До цього я й веду. Звісно, ти можеш лишитися тут і продовжити безтурботно жити разом із Люсі. Я впораюсь сама. Мабуть.

Я не був готовий почути це від Ліз. Мені подобалось жити спокійно. Жити без турбот. Гуляти. Їсти. Спати. Та я не можу уявити, як пливу на човні посеред океану, щоб знайти якусь невідому мені річ, яка, до того ж, лише теорія.

Ліз підвелася й пішла на кухню. Я ж вийшов надвір. Мені треба все ретельно обдумати.

Що ж, зараз я маю прийняти рішення, яке вплине на мою долю.  
З одного боку, Ліз хоче, щоб я був із нею. Вона довіряє мені, й я впевнений, що разом ми зможемо знайти відповіді. Так, звісно, ми зможемо: це буде легко, адже Ліз дуже розумна людина — принаймні розумніша за всіх людей планети.  

Тоді добре: піду й розповім їй про своє рішення. Навіть довго думати не довелося. Нам просто треба зібрати речі, підготуватися морально, узяти Люсі, а потім піти до… води. Сісти на човен, відв’язати канат і вирушити в океан — відкритий, безкрайній океан — на інший материк, за чотири тисячі кілометрів.