Нереальне реально

                                Я В ЛЮТІ

Тиша. Навколо — ні душі. Тільки вітер розганяє спеку цієї пустелі, а я лиш чую гудіння. Але то не гудіння вітру. То гудіння моєї крові. Вона закіпає. З кожною миттю я все далі від Бога. З кожною секундою я все більше розумію своє становище.  

Злість. Сором. Агресія. Розпач.

Я повернувся додому так швидко, наче й не був у подорожі. За ці вісім днів дороги додому я майже не їв і не пив води. А навіщо? Даремна трата часу. Я не хочу бути рабом системи. Не буду їсти й пити — і гірше від того не буде. У під’їзді холодно й сиро. Я — наче щур, який виліз зі своєї нори, щоб забрати чужі недоїдки. Скажений щур.  А що ж не так з моєю квартирою? Ці стіни. Ця стеля і підлога. Вони тиснуть на мене.  

БІСОВА СТЕЛЯ! ХТО ПРОЕКТУВАВ ЦЕЙ ЧОРТІВ БУДИНОК? КОМУ ОЧІ ЗАШИТИ Й ВУХА ПОВІДРИВАТИ? А ЩО Ж ЙОМУ? В НЬОМУ НІЧОГО НЕ ЗМІНИТЬСЯ. ВІН ЛИШИТЬСЯ ТАКИМ САМИМ СМІТТЯМ, ЯКИМ БУВ ДО ТОГО!

Сучий син. Добре, що ти згинув! Більше людство не буде жити в таких жахливих будинках. Ці вікна... Ці шпалери... Скільки ж тобі платять за цей непотріб?! І звісно, ти почнеш виправдовуватися. Ти — наче мале, кинуте кошеня, яке не втопили підлітки. Ти — непотріб. Зіпсував собі життя — і псуєш іншим...

А я? Що ж я? Пальці в крові, шматки волосся на підлозі. Живіт болить і скиглить. Він хоче жити — а я не даю.  У голові — вітер. Але навіть він намагається покинути цей замкнутий простір. Навіть вітер від мене тікає.

Я не лягав на ліжко, а скрутився біля вхідних дверей, наче дворовий пес, щоб покарати себе.

Нікчема!

Всю ніч я й не думав лягати спати. Я терпів, терпів, терпі... Заснув.  Так. Навіть на це я не спроможний. Заснув, коли зовсім не планував того. Нікчема!  А сон мій ще гірший. Наче я знаходжусь у великій їдальні. Посередині — довгий стіл, а за ним — люди. Багаті люди. Гарні. І в усіх них — вуса. Пишні вуса, великі! Вони жують раків, запиваючи білим вином. А сміття скидають на підлогу — це вони мене так годують.  Все, що недоїли — на підлогу. А там добрий Тео впорається. Все вилиже. Ні шматка не лишить. Це повторювалося постійно. Вусатий дядько з'їв рака, зібрав сміття зі столу, кинув мені, а я поглинув той непотріб.  

Цей сон був таким довгим, що на мить я подумав, що це все реальність. Те саме життя, яким я жив до зникнення людства...  

                             (НЕ) МОЯ СІМ'Я

Але недовго я страждав. Зранку мене розбудила мама. Вона повільно підійшла до ліжка і сказала:  

— Вставай.  

Що? Мама? Ні, то не моя мама. У цієї жінки не було обличчя. Рухалася вона дуже дивно, необережно.  Я встав, дістав з портфеля булочку й відірвав цій дивній жінці шматок.  Згодом зайшов чоловік. На його голові був явно помітний великий чорний капелюх. У нього також не було обличчя, але дещо його відрізняло від тієї жінки — довгі й пишні вуса.  Я визирнув у вікно і побачив, як такі самі люди ходили по вулиці. Вони говорили, сміялися. Вони були там. І я там був.  

 Вечеря. Я, отá дивна жінка, отой дивний чоловік. Усі ми сіли за стіл та почали їсти. Ніхто й слова не мовив. Але слова — це лиш формальність. З людиною можна проводити час і без слів — почуттями.  

— Передайте мені он ту баночку з сіллю, панно.  

Вона дивиться.  

— Ну, передайте солі.  

Дивиться.  

 Тоді я встав і повільно підійшов до іншого краю стола, щоб узяти сільничку. А вона так і продовжила дивитися, не подаючи ознак живої людини... Вони просто дивились на мене і мовчали. У них не було очей, але я відчував їхній погляд. Вони дивились просто в душу.

 На вулиці вже темніло. Раптом — дзвінок у двері. Я повільно підійшов до виходу, піднявся на носочки і визирнув у глазок. За два метри від моїх дверей стояла фігура. Пишне волосся звисало до плечей, а лиця не було. Наче я за дверима, але відчуваю погляд цієї постаті на собі. Вона знає, що я тут. Точно знає. Я повільно відчинив перший замок, потім другий, третій… Ці замки… хіба їх завжди було так багато? Кого ми вбіса боїмося? Чому мені так складно просто відчинити двері?

Врешті-решт двері піддалися, і, зазирнувши у під’їзд, я знову побачив цього чоловіка. Він стояв нерухомо. Складалося враження, що навіть серце його не билося. Але чомусь я був впевнений, що він абсолютно радий мене бачити. Навіть мені в моменті стало приємно його бачити, але це відчуття одразу зникло. Тоді ми пішли з ним на двір. Йшли мовчки. Але я все одно чув балачки. Натовп галасував і постійно обговорював щось своє. Та мова їхня була дивна. Вони говорили дуже схоже, та при цьому абсолютно не зрозуміло для мене. Невже вони лиш прикидаються, що ведуть розмову?

                                 ВСТАВАЙ

Новий ранок. Нове щастя. Моя, чужа мати, підійшла до мене й сказала: «Вставай». Я одразу підвівся і побіг до ванної кімнати, щоб вмитися та почистити зуби. Вода була холодна. Льодяна. Мені було неприємно вмиватися нею — боляче. Тоді я перевів свій погляд на дзеркало, яке висіло над раковиною, і подивився на своє відображення. Що я хотів там побачити? Людину, яка живе своє звичайне життя? Я виглядав так, як виглядав усе життя до цього. Нічого нового. Але позаду я помітив чужу маму та чоловіка, які дивились на мене, стоячи в дивних позах. Вони наче спостерігали за мною, їм було цікаво все, що я роблю.

Тоді вусатий чоловік підійшов до мене, поклав руку на плече й мовив: «Розслабся, хлопче. Все добре. Ми з тобою. Твоя сім’я». Після цих слів, непомітно для себе, я заспокоївся. Так. Вони моя сім’я. Вони завжди були поруч, завжди допомагали й підтримували мене. І зараз вони знову поруч — і навіть не планують зникати…

Прокинувся. Знову... Чужа мати на своєму місці. — Вставай.  Сьогодні мене бентежить дивне відчуття. Наче я забув щось важливе, щось надзвичайне. Що ж це таке?