Спекотна мандрівка

                          НЕВЕЛИКА НЕТОЧНІСТЬ

Зранку — все як у тумані. Очі пливуть, голова болить, а Люсі... Стоп. А де вона? Зазвичай вона будить мене, застрибуючи на груди, але зараз її немає. Це не добре.

Повільно підвівся з ліжка й побачив, що вхідні двері відчинені. Дуже тихо я підійшов до дверей і визирнув у під’їзд. Намагаючись хоч щось розгледіти, розплющив очі ширше й побачив загадкову, але милу картину: Люсі спокійно сиділа і дивилася у віконце. Побачивши мене, вона почала виляти хвостиком і підбігла. Вона виглядала так, наче вночі з нею сталася якась дивна пригода, а зараз вона просто рада мене бачити.

Я взяв це маленьке створіння на руки і заніс до хати. За весь час, поки вона живе зі мною, її тіло трохи збільшилося. Вона більше не виглядала як вулична собака, що намагається вижити. Зараз це просто домашня тваринка, яка любить свого господаря.

Я поставив Люсі на підлогу, і мій погляд перейшов на листочок із координатами, що лежав на столі. Раптово я відчув прилив мотивації — швидко поснідав і почав збиратися в подорож. Я вже був готовий вийти з дому, як раптом помітив знак «–» перед «1.5». Спочатку я думав, що це тире, але тепер до мене прийшло усвідомлення: це мінус. Тобто, всі координати треба помножити на –1.5? Це має сенс.

Я повторно провів розрахунки й побачив, що координати кардинально відрізняються від тих, що були спочатку. GPS-трекер показав точку, яка знаходилася за... 428 км від мене! А найстрашніше — що дорога йде через пустелю...

Мгм. Я не знаю, що сказати...

Схоже, що мою подорож поки доведеться відкласти... Не знаю чому, але мене це навіть трохи тішить. Може, я просто не хочу покидати зону комфорту? Тоді мені треба хоча б почати збиратися в подорож. Але що я маю взяти з собою? Якщо я буду йти через пустелю, то, мабуть, треба взяти достатньо води.

                        ВІНТАЖНІ АВТОМОБІЛІ

428 км по пустелі... Я не переживу цього. Але хіба в мене є вибір? Хіба в цьому світі є ще хтось, хто зможе це зробити? А може, є! Може, не обов'язково це робити саме мені. Я що, Мойсей, щоб по пустелі гуляти?

Мої роздуми перервала Люсі, яка наче відчула мої тривожні думки. Вона закинула лапи мені на коліна і почала дивитися просто мені в очі. В моменті мені стало моторошно, але я все одно вдячний цій собаці за розуміння.

Я погладив Люсі по голівці і вказав рукою на вихід, пропонуючи вийти на прогулянку. Вона дуже кмітлива, тому одразу ж побігла до дверей і почала стрибати з боку в бік, наче ніяк не може дочекатися мене. "Це моя собака", — подумав я. З цими думками ми пішли на двір. Тут все сире, деякі вітрини й вікна розбиті. Але не через вітер, а через мене. Мені подобається кидати камінці в ці вітрини, коли я сильно роздратований. Це допомагає розслабитись. Але я ж не вандал? Хіба я заважаю людям, роблячи це? Звісно, ні :) Хоча скло бажано прибрати — раптом Люсі пораниться...

Поки ми йшли, я ніяк не міг позбутися думки про мою майбутню подорож. Страшно уявити, що мене чекає, і як з цим впораюсь.

Ми пішли до найближчого ТРЦ. Точної цілі у нас не було, хіба що знайти припаси для подорожі. Але я навіть не подумав про те, а чому їх нести. Тому це буде звичайна прогулянка. Нічого особливого. Лише я, Люсі, мої думки і природа. Ага, звісно... Яка природа в центрі міста? Дай Боже знайти одне деревце. І навіть так — ніхто не гарантує, що це дерево справжнє.

Цей ТРЦ називається "БіґМолл". Я ніколи не був тут до цього моменту і сподіваюсь, що зможу побачити щось нове. Амбіції були дійсно великими, але я все одно ставився до цього скептично.

Ми зайшли всередину і побачили справжню красу: висока стеля, блискуча підлога, старі преміум-автомобілі двадцятого століття. Виглядало так, наче весь цей час хтось старанно полірував усе це. Тут стояло близько 15 автомобілів різних марок. Повільно я пройшов біля кожного, дивлячись настільки уважно, наче намагався розгледіти відбитки пальців тих людей, які 200 років тому збирали ці автомобілі.

На останній машині марки Ford було щось незвичне: подряпина. Як тільки я помітив її — на мене напала лють. Ця подряпина зіпсувала всю ідилію, якої намагалися досягти палірувальники. Жах! Яке безвідповідальне створіння вкоїло це?

Я вирішив розгледіти її детально й побачив щось схоже на надпис: "Не роби цього".

Знову? Кожен день одне й те саме. Мене це вже зовсім не дивує. Раніше я дуже переймався через такі знаки, але зараз просто заспокоюю себе тим, що сам наробив таких написів, щоб мати причини замислитись.

Одну секунду... Якщо я справді зробив цей напис сам, то це значить, що це я порушив ідилію цих автомобілів? Звісно, ні. Хе-хе. Це, звісно, не я!) Правда? Хто ж тоді?

Зараз це не має сенсу. Нічого такого. Все можна пояснити. Але щось мені зле. Мабуть, треба повертатися. Цікаво, скільки часу я тут був? Ми були. Звісно ж, ми. Я і Люс... А де вона? Її знову нема! Бісова псинка, скільки можна її шукати?

Ні. Не буду її шукати. Сама мене знайде. 

"ЕЙ, ЛЮСІ, ЙДИ НО СЮДИ!" — сподіваюсь, вона мене почула.

Почула. Ага, звісно. Так узяла і почула. Попросила у Ісуса вміння слухати — і почула. А вона навіть говорити не вміє. Але ж попросила якось.

                        ПОЧАТОК ПРИГОДИ

Дорогий щоденник. Запис 651.

Вчора ми з Люсі ходили на прогулянку. Вирішили зайти в місцевий ТРЦ. Там було гарно, все блистіло, стояло багато автомобілів. Я знов загубив Люсі, шукав її близько 30 хвилин. Врешті-решт я знайшов її в магазині зоотоварів на другому поверсі ТРЦ. Мене здивувало те, що Люсі прийшла сюди не по їжу. Вона взяла гумову кістку і почала бавитися з нею. Я дозволив їй лишити іграшку. Адже вона така мила!

Сьогодні зранку я лишив Люсі вдома, взяв чемодан, портфель, сів на велосипед — та й поїхав до ТРЦ. Там я набрав багато ресурсів, які знадобляться для моєї подорожі.