Прояви надії

               ДИВНИЙ ПОЧАТОК

2067 рік. На вулиці було як завжди безлюдно, і тільки важка тиша висіла в повітрі, наче 

заповнюючи порожнечу. Цього весняного вечора не сталося нічого нового — як і вчора, і позавчора, і навіть минулого тижня. Скільки часу пройшло, а я так і не став розумніше. – Ну, а навіщо? Адже тепер у цьому зовсім нема сенсу. 

Коли я вийшов зі своєї вілли, пішов до найближчої крамниці, щоб взяти собі чогось, що ще не зіпсувалося. Ось уже 18 місяців живу зовсім один. Один — у цілому місті, на цілому материку. Чому саме я лишився? Я не зробив нічого такого. Я не став обраним, і це не покарання. Це взагалі нічого. Чому так сталось - без поняття. Мені було ліньки працювати на заводі або вчитися, щоб стати на вищу посаду, тому я жив бідно, маючи у себе в квартирі лише старий диван та маленький журнальний столик. Квартира дісталася мені від моєї бабусі, а їй – від її бабусі, а їй – від її. Того дня, 18 місяців тому, я, як завжди, просто лежав на дивані і мріяв про те, щоб хоч колись скуштувати пластівців із молоком. Якось, я проходив повз вітрину телевізійного магазину, і саме в цей момент там почали показувати їхню рекламу. Солодкі, хрумкі, ніжно-пахнучі снеки, які були моєю метою номер один уже протягом, 8 років. Наче така дрібниця, але маючи таку мрію, я міг жити спокійно.  

І от я почув дивний свист, який тривав декілька секунд. Він був дуже гучним та неприємним для вух. Від його низького тону мої барабанні перетинки ледь не луснули. Я не дуже зрозумів, що то було. Але, схоже, що саме з цієї миті все почалося. 

Через кілька хвилин я помітив, що шум машин і збентеженого натовпу з вулиці чомусь затих. Я вирішив вийти на вулицю, щоб перевірити, що сталося. Але коли спустився вниз, нічого не побачив — буквально нічого і нікого: ні людей, ні тварин, нікого, хто міг би щось сказати мені або хоча б кинути на мене осудливий погляд через те, що я вже третій тиждень ходжу в одній футболці. 

 Дивно, зараз вечір понеділка, і всі люди якраз повинні прямувати додому з роботи. Але чому ж на вулиці немає нікого.

 Хоч весна вже настала, все одно темніло досить рано. На темній, страшній та дуже тихій вуличці я спробував знайти хоч когось. Тут часто можна було зустріти безхатьок, які, так само як і я, були нещасними. Але при цьому вони завжди мали їжу, яку могли знайти на смітнику або попросити у перехожих. Дуже сумно, що навіть бомжі могли знайти собі друзів та людей, які могли їх зрозуміти. 

– Що зі мною не так? 

 Дивно, але нікого не було на місці. Зазвичай тут сидять троє друзів. Як їх звати — гадки не маю, бо я ніколи з ними не розмовляв. Але, послухавши їхні розмови, я зрозумів, що вони любили обговорювати море та красу природи. Іноді мені здавалося, що вони були поетами-романтиками, які, нажаль, втратили все через якусь невдачу.

 Я продовжив пошуки людей, але не міг знайти нікого вже протягом кількох годин. В моменті я навіть подумав, що це все сон, тому просто повернувся до своєї квартири та ліг спати. Я точно не знаю, скільки проспав, так як у мене не було навіть звичайного настінного годинника, щоб подивитися час, але я був впевнений, що зараз північ. Не знаю, чому. Колись я чув, що північ це тоді, коли Місяць знаходиться чітко над моєю головою.  

 Прокинувся я через те, що єдиний ліхтар, який світив у мою кімнату з вулиці, чомусь почав мерехтіти. Раніше такого не траплялося, але це вже почало дратувати мене, тому я вирішив вийти і розібратися, в чому ж справа. Коли я вийшов надвір, виявив жахливу річ: нікого не було, абсолютно нікого. 

– Тобто, я досі сплю? Чи це не сон, і люди справді кудись зникли? А може відбувається щось грандіозне, і вони вирішили зібратися разом та відсвяткувати це? Нічого не розумію.  

Виявилося, що ця лампочка була настільки старою, що просто не змогла витримати напругу електрики, яку давала мережа. Тому я вирішив піти в магазин за новою. Але що, якщо там також немає нікого? Я сподіваюся, що зможу знайти хоч когось, хто допоможе мені придбати її.

 Підійшовши до найбільшої траси нашого міста, яка знаходилася десь за сто метрів від мого будинку; я побачив сотні машин і вже зрадів, що тут є люди, але одразу ж помітив, що машини зовсім не рухаються, а стоять на місці з увімкненими фарами і заведеними двигунами. 

– Це пробка. Подумав я. Але підійшовши ближче, помітив ще одну жахливу річ: у машинах нікого не було, абсолютно нікого. Все, що там залишилося, — це незграбно розкидані речі, старі гаджети та трохи їжі, яку люди, схоже, їли прямо під час поїздки.  Тут я зрозумів: невже в моєму місті не залишилося жодної людини? Як це може бути? Я нічого не розумію... 

– Гаразд, історію про моє минуле можна поки що перервати, бо час обідати. Дуже цікаво, скільки місяців я тут живу, але навіть не помічав, що прямо біля мого будинку є маленький магазинчик. На ньому написано, здається, "Все для вас". Якщо написано "все", значить, там має бути їжа. Піду туди та й знайду собі делікатесів з довгим терміном придатності.

– Добре, Джозефе, на чому я зупинився? Так точно, на тому, що я був на трасі зовсім один.  

Тоді я не знав, як би на моєму місці вчинила нормальна людина. Можливо, вона б почала панікувати і навіть ридати. Але так вийшло, що я в мене не було цих емоцій. Мені було абсолютно все одно на всіх людей, що оточували мене, і, чесно кажучи, мене навіть трохи втішив той факт, що більше не потрібно ховатися від думки оточуючих.  

                                Fanta

– Як думаєш, Джозефе, що перше спадає на думку людині, яка все життя жила бідно, а тепер у неї з'явилася можливість отримати все, що вона захоче? Звичайно! Я попрямував до найближчої крамниці, щоб взяти тієї їжі, яку я ніколи не їв.

 Хотів спробувати все, що їли звичайні люди. Не знаю, як так співпало, але перше, що було на прилавку маленького магазинчика, який я знайшов — це пластівці зі смаком меду. На жаль,