Додатковий розділ. Знову перемогти себе (похід Діни та Степана на Говерлу)

Вони підходили до підніжжя гори, а Степану хотілося впасти в ноги своїй дружині, і благати зупинити це безумство. Але коли зустрівся очима з її невблаганним поглядом, зрозумів, що вороття таки немає. 

— Слухай, я тут подумав та ну його ту Говерлу. Повернімось в номер, відпочинемо, розслабишся. Хочеш в гори, я знаю як все влаштувати, — посміхнувся він. — Зійдемо з тобою на саму вищу вершину. Я вже знаю перевірені стежки… — підступно посміхався він, — Але не оце все, – просив розводячи руками довкола. 

— Степане, не панікуй, – озирнулася на нього суворим поглядом Діна. — Це всього лиш Говерла. Навіть не Еверест.

Степан невдоволено пирхнув. 

— Всього лиш Говерла?? Там висота 2061 м, люба. Наголошую дві тисячі шістдесят один метр, – голосно говорив Степан все ще в надії отримати помилування, але отримував лиш суворі погляди. 

— Степанчику, – розвернулася до нього роздратовано Діна. — Будеш багато говорити поліземо з тобою на Еверест де висота вісім тисяч метрів, – говорила спостерігаючи як він нервово глитає. 

Степан лиш розпачливо розвів руками закотивши очі.

— І від коли це я став таким підкаблучником? – говорив здіймаючи брови догори. 

— Відколи зустрів мене, – відповіла Діна швидко цілуючи його в губи і повертаючись, щоб знову йти.

— Мені подобається така посада, – посміхнувся він подаючись за дружиною.

Йшов мимоволі милуючись прекрасним видом дружини, що йшла попереду. Вниз обіцяв собі не дивитися. 

Що ж підйом почався. Несподівано перечепився через коріння дерев, Діна невдоволено озирнулася.

— Степанчику дивись під ноги, а не на щось інше, – сказала вона продовжуючи підійматися.

— Не виходить, – видихнув він, – бо якщо я починаю дивитися на щось інше крім тебе, одразу крутиться в голові. Єдина річ яка прекрасно виглядає з висоти це ти! 

В очах починало двоїтися, навіть не від самого вигляду висоти, яка поки, що була не так помітна, як від усвідомлення того факту, що вона тут є і з кожним кроком стає все більшою. Степан все ж йшов періодично зітхаючи, намагаючись концентруватися лиш двох вершинах, що постійно рухалися перед його очима. 

– Дін…Діночка…, прошу тебе спинися трішки, – попросив Степан опускаючись на землю. 

Діна все ж зупинилася, невдоволено причмокуючи, але коли побачила чоловіка, що важко дихав та обливався потом, все ж повернулася і присіла поряд.

— З тобою все добре? – запитала вона тормошачи його за плечі.

— Ні, – відповів він здіймаючи на неї втомлений погляд. – Здається я помираю, чи то від страху, чи від перевтоми, — говорив важко дихаючи. 

— Не можу зрозуміти, ти жартуєш чи серйозно говориш, – говорила Діна намагаючись знайти розгадку в його погляді. 

— Мила, я аж ніяк не жартую, – похитав він головою тулячись до неї. — Благаю давай повернемося, поки не пізно, поки ми ще далеко не вилізли…

— Ми ще не знайшли едельвейс, – сухо сказала Діна піднімаючись, але відчула як Степан схопив її руку, таким чином змушуючи повернутися до нього та сісти поряд.

— Я куплю тобі той едельвейс, тільки благаю давай повернемося.

— Не купиш, бо його не продають у квіткових магазинах, він взагалі то занесений до Червоної книги України! Його жаль ось так от просто взяти і зірвати, лиш подивитися.

— А тобі мене не жаль? – обурився Степан. — Що я тут такий сиджу червоний як буряк…Кажу, тобі, мила, якщо ми продовжимо похід, то мене занесуть  до книги, але не Червоної, а книги мертвих, бо хто зна чи я виживу після такого…– давив він жалість, але дружина була  такою ж непорушною як і та гора Говерла.

— Ага, занесуть…хіба що в Книгу рекордів Гіннеса, але якщо таки здолаєш свій страх. 

Степан важко видихнув опускаючи голову.

— Поцілуй хоч мене на останок, хоч не даремно вмиратиму, – попросив підставляючи губи для поцілунку. Діна швидко його поцілувала і зірвалася на ноги продовжуючи йти. Степан навіть не встиг насолодитися цією миттю. Нічого не залишалося як теж встати і продовжити йти. 

— Зовсім тебе мені не жаль, моя мила. От прямо зовсім, – розвів він руками заставляючи свої ноги йти.

— А чого це мені тебе жаліти? – розсміялася вона. — Тобі хіба що заздрити треба, бо ти сам казав, що тобі дісталася найкраща дружина в світі. Що ти з нею і в гори і на гори, і будь куди. 

— Ти невблаганна, просто не невблаганна, – говорив крізь задишку і легке головокруття. — Довго нам ще підійматися? 

— Довго…ми лиш годину часу йдемо. 

— Лиш годину часу? – перелякано перепитав чоловік. 

Степану дійсно було страшно і млосно від відчуття висоти. Тому коли вони здолали частину шляху з деревами і перейшли на більш кущову ділянку, де висоту вже не можливо було не помітити, йому дійсно стало робитися погано. Намагався не думати ні про що крім Діни, але ноги все одно тремтіли. Схоже Діна таки це помітила. Зупинилися. Повернулася до свого чоловіка, що був вже на грані інфаркту і обійнявши запитала:

— Ти як? 

Степан дивився на неї, страх потроху відступав, залишалося лиш приємне хвилювання, яке сколихувало не розум, а його серце. Вітер тріпав Дінине волосся, роблячи її ще більш привабливою.

— Я дійсно не жартував коли говорив, що боюся висоти, – легко посміхнувся він. — Але мій найбільший страх це не Говерла і навіть не Еверест. Мій найбільший страх – це втрата тебе, – говорив поправляючи її локони, що вибилась із акуратного пучка. — Саме тому я пішов у цей похід, не через те, щоб підкорити цю вершину, лиш щоб ще раз підкорити твоє серце.

— Степанчику, – сховала вона своє обличчя в нього на плечі, — Ти вже став героєм у цій війні, але героєм мого серця ти був завжди. З першої нашої зустрічі, а остаточно я в цьому переконалася коли ти пішов зі мною на чортове колесо, – розсміялася вона. 

— Ага, то значить після того чортового колеса в тебе назріла ця безумна ідея щей на Говерлу мене потягнути? — запитав він кривлячи обличчя в посмішці.