Додатковий розділ. Знову любити (побачення Артура та Віри)

Артур довго думав де би припаркувати автівку. Адже, хотів звозити Віру саме в цей ресторан. Та, на жаль, всі місця вже були зайняті, окрім місць для інвалідів. Віра мовчки за ним спостерігала склавши руки на грудях. Дивилася то на його обличчя, то на ногу. Знову і знову.

— Слухай, я, звісно, ні на що не натякаю, – не втрималася дівчина розводячи руками, – але може б ти вже припаркувався? – запитала легко посміхаючись і зводячи одну брову догори. – Зрештою, я думаю інваліди переживуть якщо ти займеш їхнє місце, бо як бачиш зупинки для літніх людей тут немає, – говорила легко, без натяків на образи чи щось таке.

Артур лиш струсив головою і теж посміхнувся наче сам до себе. Зрештою, пора все-таки прийняти той факт, що він вже не буде таким як раніше. Молодим і здоровим, зате тепер з'явився шанс стати старим та щасливим. 

Вийшов з автівки, пошвендяв відчиняти дверцята Вірі.

— Нічого не забув? – запитала вона кидаючи погляд на його палицю. 

— Ні, – всміхнувся Артур, – навіщо вона мені, якщо тепер є ти? Твоя рука це краща опора, – намагався говорити впевнено, приховуючи хвилювання, що хвиля за хвилею огортало його собою. 

Вона, наче, охоче взяла його під руку. Відчув її пальці на своїй руці. Тримала міцно скоса поглядаючи на його обличчя. 

— Тебе хвилюють мої шрами? – запитав Артур мимоволі потираючи рубці отримані на війні.

— Ні, – відповіла Віра остаточно зупиняючи погляд на ньому. — Мене хвилюєш ти, – так просто випалила в очі. — У тебе ж немає гіпертензії, бо таке часто у дідусів буває? – різко змінила тему посміхаючись. — Бо якщо є, то тоді тобі каву не можна пити. 

— Немає, – відповів він перехоплюючи її вільну руку, – але є аритмія, – сказав приставляючи її долоню до свого серця. — Чуєш як гупає, ледь з грудей не вилітає. 

Віра спантеличено відірвала свою долоню від його грудей. Її насправді зовсім не бентежило кульгання незнайомця, ні рубці, ні навіть наявність дорогої машини. Її бентежило лиш те, що вона переносила манікюр аж два тижні. Тому швидко сховала пальці від очей Артура. 

Так, Віра була зовсім іншою. Не такою як Віка. Але воно й добре. Бо нове життя потребує нових людей поруч. Щоб не хотілося порівнювати, щоб не хотілося пригадувати, а лиш загадувати та мріяти заново. 

— А тебе я так зрозуміла Артур звати? – запитала Віра, — А по батькові як, ну бо якось не пасує до старших людей лиш на ім'я звертатися, – говорила жартома мружачи очі. 

— Тарасович, Артур Тарасович. Але я думаю у твоєму випадку краще фамілією цікавитися, – говорив жартома явно натякаючи на сімейні стосунки. 

— Ну і яка ж у тебе фамілія? — запитала Віра злегка облизуючи губи. 

— Мищенко, – відповів теж демонстративно  облизуючи губи. — Ти, маленька, так не роби, – хмикнув він.

— Як? – перелякано закліпала Віра очима.

— Ось так, – відповів знову облизуючи губи.

— Ну значить старечої слабоумності в тебе немає, — розреготалася Віра. — І вже добре. Натяки ти розумієш добре, – сказала проходячи крізь прочинені перед нею двері ресторану. 

Артуру знову сподобалася простачка. Дівчина Віра симпатична, але не більше того. Мабуть, не з багатих, бо він одразу помітив її старий манікюр. Але це не важливо, бо він сам не з бідних. Такій палець в рот не клади. Така не пропаде в житті, а якщо полюбить, то і йому не дасть пропасти. Йому подобалася її впевненість в собі, сміливість, почуття гумору. Йому сподобалася Віра. Вперше при згадці Віки в серці нічого не відгукнулося. 

— Що будеш? — запитав він, пильно спостерігаючи за тим як Віра старанно вивчала меню. 

— На твій смак, – розгублено відповіла дівчина, що, мабуть, заплуталася в незрозумілих назвах ресторанних страв. — Хоча це взагалі якась підстава, бо мене запросили на каву, а вручили якийсь словник з іноземною мовою, – сказала заливаючись рум'янцем. 

— Це ресторан італійської кухні, — посміхнувся Артур, — гаразд на мій смак то на мій смак, – вирішив він врятувати дівчину замовивши дві страви. 

Артур прискіпливо розглядав дівчину. Так вона геть інша. Каштанове волосся зібране у хвостик на швидку руку. З косметики лиш гарно підведені брови. Губи природні, без барв помади. Але попри те виглядають наче стиглий персик налитий червоним. Очі глибокі, темні за кольором, але в них відображається світла душа. Дивився на неї, прикидаючи свої шанси, злегка знову облизуючи губи. 

— То що Віро, якщо тебе не лякає моя зовнішність, то, мабуть і пропозиція моя не злякає? – говорив до неї дивлячись в очі. А вона знову сором'язливо ховала їх. 

— Яка ще пропозиція? – закліпала очима. — Що отак зразу? – намагалася видати якийсь жарт, але голос аж зривався чим ще більше смішила Артура.

— Як на рахунок того, щоб стати моєю дівчиною? – сказав він кладучи руки на стіл і нахиляючись ближче. 

— Я дідусь ревнивий, Віро. Але якщо ти станеш моєю дівчиною, то я любитиму тебе доти поки ти сама мені дозволятимеш це робити. Я ніколи не залишу першим. 

Дівчина була здивована, але не налякана. Швидше, навпаки її дуже бентежили його слова. Бо, напевно, в її голові вона не очікувала бачити себе поруч з багатим, та ще й красивим чоловіком. 

— Я…мені, мабуть, треба подумати, – несміливо розминала вона пальці, намагаючись приховати старий лак на нігтях.

— Ну думай, – посміхнувся Артур обпираючись назад на крісло, — Але не довго, сама розумієш дідусі довго не живуть. 

Вона розсміялася закриваючи рота руками, але потім швидко сховала руки назад під стіл, згадавши про нігті.

— Але в мене не просте минуле, маленька. Знаєш, – задумливо говорив він, — Я ж каліка не тільки тілом…

Віра збиралася щось сказати, мабуть, запевнити, що то не так, але він зупинив її:

— Не треба казати, що це не так маленька, – всміхнувся він. — Треба називати речі своїми іменами. Тому я й хочу, щоб мене поруч прикрашала така красива і молода дівчина як ти, – говорив він не спускаючи з неї очей. — Як станеш моєю, я розкажу тобі про себе, а поки мовчатиму, – хитро всміхався він, — бо інакше і в тебе може початися аритмія.