Розділ 31. Все буде добре

Після смерті батьків Артур дійсно успадкував батьковий бізнес. Йому дісталися кілька автомобільних салонів з новенькими автівками, кілька автомийок та хімчисток, шикарний будинок та ще кілька нерухомостей, які здавалися під оренду у Львові. Дещо Артур продав, кошти передавши для своєї бригади. Хоч на передову його не брали, проте Артур продовжував служити в лавах ЗСУ. Він продовжував підтримувати дружні стосунки з Степаном, що дійсно замінив йому рідних людей. І сьогодні вони знову калаталися в автівці. 

— Нарешті я побував на могилі Ярика та Ігоря, – гірко сказав Степан, важко видихнувши. 

— Герої не вмирають, це правда. Знаєш, як би це дивно не звучало, але я знайшов свою сім'ю саме на війні, та ще й в обличчі мого заклятого ворога, – штовхнув Артур Степана у бік, посміхаючись. 

— Тобі просто пощастило, що в мене в руках немає гвинтівки, – пожартував Степан. — А якщо серйозно, Артуре, ти дійсно для мене, як брат, – говорив той, кладучи руку йому на шию. — Знаю, – розвів руками він, дивлячись на здивованого Артура, – це звучить, як безумство з моїх уст, але це так. Знаєш, війна навчила чогось не тільки тебе, але й мене. Вона змінила обох нас. І зараз, дивлячись на тебе, чоловіче, знаєш що я хочу тобі сказати? Ти – той, з кого я би хотів брати приклад людяності. Ти людина, справжня людина. 

   Артур мовчки посміхнувся. І дійсно, чути таке від Степана було вражаюче. Щось, мабуть, таки дійсно змінилося і всередині Степана. Невже і його егоїзм тріснув по швам? Раніше Артур мріяв лиш про прощення, а отримав щось значно більше. 

— А як у тебе з Діною? – запитав Артур, бачачи, як це питання викликає посмішку на обличчі Степана.

— Вона мене пробачила і прийняла такого, який є я. Не перестаю дякувати небу за мою дружину. Ради неї варто змінюватися і виконувати самі найбезглуздіші її бажання, – говорив Степан, завертаючи очі. 

— Що ти маєш на увазі? 

— За кілька днів їдемо з нею в Карпати, – говорив Степан, важко зітхаючи. — Вона хоче, щоб я піднявся з нею на Говерлу. 

— І що? – перепитав Артур, не розуміючи, на що він натяка. 

— Тільки не смійся, але я страшенно боюся висоти, – прошепотів Степан.

   Артур поглянув на нього скоса, з усіх сил стримуючи вибух сміху. Але зрештою не втримався і крізь регіт запитав:

— Ти? – спитав, витираючи з очей сльози сміху. – Не може бути, щоб цей металевий чоловік чогось боявся. 

— Та перестань ти реготати, – дратувався Степан, — В мене теж є слабкості. Тепер ти точно знаєш про мене все, – посміхнувся Степан. 

— Сказати таке б в нашій роті, ніхто б не повірив!

— Тільки спробуй, – зупинив його Степан з переляканими очима. 

— Ото сміху було б, – знову сміявся Артур. 

— Ех, дійсно, смішно і радісно буде лише тоді, коли ми нарешті переможемо, Артуре.

— А ми обов'язково переможемо, Степане. Себе ми вже перемогли і ворогів теж здолаємо….Ну…а…Віка, Ліля, з ними все добре?

   Степан пильно глянув Артурові в очі, там в них він не бачив лукавства. Лиш щиру цікавість та приємне хвилювання.

— Так, з ними все гаразд. Віка щаслива, як ніколи. І все завдяки тобі, хоч і нещасна вона була теж через тебе. 

— Як думаєш, в мене ще є шанси стати щасливим? – з сумом в очах запитав Артур. 

— Ти, як ніхто, на це заслуговуєш. І ти будеш щасливим. Моя дружина що, даремно молиться за тебе? – посміхнувся Степан. 

   Вони поверталися до Львова, кожен до своєї домівки. Хтось до порожньої і холодної, а хтось до сповненої тепла і почуття любові. Але, може, скоро і порожні будинки, що стали такими внаслідок війни, наповняться знову сміхом і радістю. Сім'ї нарешті об'єднаються, а матері та дружини дочекаються рідних із фронту. Жаль тільки, що ціна перемоги така висока і платити за неї доведеться безцінними людськими життями…

###

   Через кілька місяців після перемоги України у війні…

Артур повільно йшов, однією рукою опираючись на палицю, в іншій тримаючи пакет з продуктами. Останнім часом почав користуватися тростиною, бо нога боліла від постійного навантаження. 

— Дозвольте вам допомогти? — почув він під вухом чийсь приємний голос. Озирнувся, обдаючи незнайомку теплим поглядом. 

— Ой, пробачте, я думала ви дідусь…Ви так помалу йшли, ще й з палицею, – ніяковіючи сказала дівчина, заливаючись фарбою. 

— Та нічого, адже за зовнішнім виглядом я все ж схожий на дідуся, – посміхнувся Артур. 

— О ні, ні…Ви доволі симпатичний чоловік, давайте все ж допоможу вам, – забрала в нього незнайомка пакет, мимоволі торкаючись його руки. 

— Та тут недалеко, мені лиш до машини донести, – відповів Артур геть спантеличений таким ходом подій. — Як вас хоч звуть? 

— Віра, – посміхнулася дівчина, кидаючи несміливі косі погляди на Артура.

— Віра, чудове ім'я. У вас дуже чуйне серце…Віра, – сказав Артур, теж періодично косячись на неї. — А ось і моя машина, – сказав Артур, зупиняючи погляд на BMWx5, на що незнайомка ошелешено вирячилася. 

— Твоя автівка? – запитала дівчина, на що він ствердно кивнув, злегка всміхаючись.  

— Не хиленько, як для дідуся… – видала незнайомка, віддаючи пакет. 

— Ну а ти не боятимешся з'їздити зі мною на каву? – запитав, потираючи нездорову ногу, таким чином давлячи на жалість.

   Віра це явно розкусила, лукавенько посміхаючись. 

— Та що я, безсердечна якась, щоб не скласти компанію такому милому дідусю…Тим паче, якщо у нього така машина, — сказала, стримуючи смішок і підморгуючи Артуру. 

   Вони сіли в автівку, знову періодично поглядаючи один на одного. Артур вже збирався щось говорити, але його перебив телефон:

— Алло, – відповів він на дзвінок. 

— Ну що, Артуре, йдемо на каву? – почув він голос Степана у слухавці.

— Ее, не сьогодні, брате, бо я вже знайшов компанію, – відповів Артур, дивлячись на Віру, на що вона знову йому підморгнула. 

   Коли Артур поклав слухавку Віра запитала:

— То в тебе є брат? – на що Артур лиш усміхнувся кутиком рота.