Розділ 30. Свобода ціною втрати

   Ось так от інколи буває, що в той час, коли такі, як Степан та Ігор кладуть свої життя на війні за країну, інші, такі, як Тамара та його батько, продовжуть жити та насолоджуватися його утіхами. Як же Артур був радий, що таки належав до першої категорії. Так, нехай він каліка, немічний, одинокий, зате людина. Посміхнувся від цієї думки. Мріяв лише про дві речі, щоб якнайшвидше закінчилася війна і щоб звільнитися від ярма Тамари. 

   Повечерявши, піднявся до себе в кімнату. Дивився в вікно. Прекрасне вечірнє місто, без вибухів, тривоги. Із теплим диханням травневої весни. Хотів прогулятися, але нога боліла нестерпно, тому просто стояв і гуляв очима крізь відчинене вікно. Нарешті знову тепло. Не тільки на дворі, але й в серці. Самотньо, але тепло. 

Підійшов до шафи. Там на верхній полиці лежав його весільний костюм. Приміряв. В ньому він виглядає солідніше. Поруч не вистачає лиш нареченої. Стояв дивився на себе в дзеркало, простягаючи руку…Кому? Порожнечі. Може, колись він все-таки одягне його? Точно не для Віки…Можливо, для іншої, невідомої. Поки для нього лиш форма ЗСУ. 

   Вже почалася комендантська година, батьків все не було. Хоча вони його мало хвилювали. Те, що батько вдома, давало можливість Артуру бути вільним від Тамари. Це не могло його не радувати. Втома з дороги навіювала сон, але він так і не заснув, бо його розбудив телефонний дзвінок. 

— Ви Артур Мищенко? – почув він в телефоні. 

— Так, це я, – відповів сонно, протираючи очі. 

— Ваші батьки - Тамара та Тарас Мищенки? 

— Так, – відповідав, чуючи, як пришвидшує стукіт власне серце.

— Мені дуже жаль, але вони загинули, приїдьте, будь ласка, за адресою…

   Артур слухав наче в тумані… Та що вже могло трапитися? Швидко одягався, що він відчував, сам поки не розумів…Полегшення чи сум? Свободу чи самотність?

   Сів в автівку, приїхав на місце події. З-під чорного покривала виднілася її рука. Та, яка не раз його обіймала, але й та, яка не раз завдавала йому болючих ударів. 

— Що трапилося? – запитав Артур офіцера, що заповнював якісь документи. 

— Ваша мати… – почав говорити офіцер.

— Вона не моя мати, – різко перебив його Артур, на що той запитально здійняв брову, а Артур продовжив: — Вона прийомна мати була…

— Ну гаразд, ваша прийомна мати схоже отруїлася неправильно приготовленим лобстером. Це вона, це Тамара Мищенко? – запитав офіцер, здіймаючи покривало і відкриваючи перед Артуром її тіло. Тамара лежала на спині з випущеними очима. Вишукана сукня була вимазана блювотинням, один каблук зламаний, туш поплила, спотворюючи гарне обличчя. Вигляд не викликав співчуття, лиш відразу і змушував відвернутися. 

— Так, це вона, – підтвердив Артур, відвертаючи обличчя. Офіцер схвально кивнув, ховаючи її тіло від очей допитливих зівак.

— Ну так ось, за словами очевидців у неї почалася рвота та головокружіння. Її чоловік хотів відвезти її до лікарні, тож, взявши на руки, помчав з нею до виходу. Схоже, він не помітив автівки, коли перебігав дорогу, тож їх збила машина. Це ваш батько? – знову запитав офіцер, відкриваючи ще одне тіло, тепер вже його батька. При вигляді мертвого батька всередині щось боляче стислося. Яким би він не був по відношенню до Артура, але він був рідним. Він був дорогим…

— Так, це він, – тихо відповів Артур, сумно відводячи погляд, спираючись на поранену ногу, що знову почала нестерпно боліти.

— З вами все гаразд? – запитав офіцер, спостерігаючи за його поведінкою.

— Так, так, – закивав Артур. — Просто нога болить, не зважайте. — Як вони загинули? Ну, я маю на увазі, чи не мучилися? 

— Тарас Мищенко загинув одразу, а от Тамара ще деякий час була живою після удару. У неї були поламані кінцівки та пошкодження внутрішніх органів, на жаль, не сумісні з життям, – пояснив офіцер. — Вона померла за кілька хвилин після приїзду швидкої. У неї не було шансів, – констатував той.

   Схоже, їй було нелегко перед смертю. Але, як не дивно, Артура це не тішило. Він сумно дивився на два темні покривала, що ховали під собою його жахи, але водночас і його рідних. Його спогади, але водночас і їх таку малу кількість. Виявляється, вмерти можна не тільки на передовій. А просто от так-от спокійно, сидячи і ївши лобстер. За кілька метрів від власного порша можна бути за кілька хвилин від смерті. 

— Мені жаль…– сказав офіцер, дивлячись на Артура співчутливим поглядом.

— Як не дивно, мені теж, – відповів Артур, злегка сумно посміхаючись. 

   Офіцер підняв кутик рота в легкій посмішці. Залишок ночі був проведений в організаційних моментах. Лиш під ранок Артур зміг повернутися додому. Та замість того, щоб завалитися спати, він пішов на місце події. Там на стоянці все ще стояв самотній порш. Артур підійшов до нього, кульгаючи, відчинив дверцята. Сів в салон, що кричав пафосом і наче відмовлявся приймати до себе такого простяка, як Артур, в не зовсім свіжому і відповідному одязі для такої автівки. Але мотор був заведений і машині нічого не залишалося, як нести свого нового господаря в його будинок. 

   На наступний день відбулися похорони. На цвинтарі виросли дві нові могили, які нічим особливим не відрізнялися від інших. Бо землі було байдуже, кого приймати до себе, багатого чи бідного, успішного чи каліку. 

— Що ти відчуваєш? – запитав Степан Артура, коли труни все більше ховалися під землею. 

— Не знаю, брате, – пожав плечами Артур. — Свободу? – злегка посміхнувся. 

— Я був би не я, якщо б не сказав тобі, що я радий, що ця зміюка здохла, – випалив Степан. 

   Артур сумно посміхнувся, але нічого не відповів. Лиш проводжав цих двох поглядом, розтираючи ногу, що боліла. 

— Що робитимеш тепер, великий бос? – жартома штовхнув його Степан. 

— Не знаю, – відповів Артур, — Найперше, продам цю пафосну автівку, – говорив, киваючи головою в сторону порша. — І будинок, мабуть, теж, поки мене не задавили його стіни. 

   Що відчуває людина, коли залишається зовсім самотня? Присмак волі чи навпаки, одинокості? Коли ти можеш купити собі все, але гроші не можуть дати тобі найголовнішого? Коли продовжуєш боротися за свободу країни, ризикуючи життям, у той час, як власна свобода дісталася завдяки смерті інших?