Розділ 29. Чужий серед рідних

Як же ж знову не хотілося повертатися додому. Але йому треба було відпочити. Польові умови вимотують, особливо, коли ти каліка. У Львові буяють каштани, люди тарахкотять по бруківці валізами. А він торохтить невеличкою саморобною палицею. Так легше пораненій нозі. Хоч вона чомусь досі не перестає боліти. 

   А ось і будинок, на вигляд затишний, хоч і великий, проте затишку в ньому таки не було ніколи. Зайшов, в душі сподіваючись не застати Тамару вдома. Але коли почув шурхіт на кухні, важко видихнув. Вдома. Обережно зайшов до своєї кімнати, зняв форму, пішов в душ. Як же давно йому хотілося відчути себе людиною не тільки  душею, але й тілом. Просто ось так прийняти гарячу ванну чи простояти під струменями теплої води. Мимоволі посміхнувся сам до себе. Вийшов. Не хотілося йти в кухню до неї, але їсти хотілося страшенно, тож зібрався і пішов.

— Тату? – здивовано запитав Артур, коли зайшов до кухні.

— А ти що, вже й забув, як я виглядаю? – відповів той, кидаючи в сторону Артура швидкоплинний погляд. 

— Не те, щоб забув…просто хотів побачити, – відповів Артур, чекаючи від батька теплого погляду.

— Побачив? – запитав той, розвертаючись до Артура. Погляду Артур дочекався, тепла – ні.

— Батьку, чому ти такий? – запитав Артур, втомлено сідаючи на стілець.

— Який? – знизав той плечима.

— Холодний.

— А який маю бути? Я що, чай, щоб бути теплим? – відповів, простягаючи Артуру горнятко чаю. — Просто ти не схожий на мене, Артуре. Весь в маму пішов.

— То може це добре? – запитав Артур, відпиваючи трохи чаю.

— Чим? Тим, що в свої тридцять вісім ти вже став калікою? – хмикнув той. — Ну добре, хоча б не наркоманом, – додав з посмішкою.

— Тобі Тамара більше подобається, ніж мама? 

— Тамара добре справляється зі своїми обов'язками дружини, – відрізав він. 

— А обов'язками мами? 

— Давай не будем про це, Артуре, – роздратувався батько, гепаючи кружкою об стіл. — Чи ти будеш і зараз мені плакатися, як в дитинстві, жаліючись на неї? Ти хлопець, тебе треба було виховати, як мужика, – відрізав він. – Але ти все одно став якимось м'яким тюфяком, – махнув він рукою. — Весь в Поліну.

Артур нервово усміхнувся.

— Ну вибач, що з мене не вийшов такий великий бос, як ти. Я думав, найперше треба вирости людиною, – сказав, поглядаючи на батька з-під лоба.

— Людиною? – посміхнувся Тарас. — Так людьми ми народжуємося, а не стаємо. Чи ти хочеш сказати, мавпою народився? – засміявся той. 

— Я хочу сказати, що треба бути людиною в діях.

— Та не верзи дурниць, – обурився батько. — Хто тобі такі небилиці в голову втюхав?? Ти раніше більше мені подобався. Віка та? Я казав, що вона тобі не пара ще тоді. 

— Ти правий, – важко видихнув він. — Вона мені не пара, — відповів, радіючи тому факту, що Віка все-таки не потрапила в таку божевільну сім'ю, як його. 

— Артуре, зрозумій мене правильно. Я ж не вічний, в мене немає кому передати бізнес, окрім тебе. А для цього потрібно бути, як ти кажеш, людиною, але з акулячими зубами. 

— Все зрозуміло, – опустив голову Артур. 

— Що зрозуміло? Що тобі зрозуміло? – розізлився Тарас. – От скажи мені, якого ти пхався на війну? 

Артур здивовано підвів очі.

— Це хіба поганий вчинок? 

— Я не кажу, що поганий, але він тупий, безглуздий, розумієш? …Я за те, щоб кожен був на своєму місці, ти ж не військовий, а це – їхня справа. Чи ти думаєш, я безсердечна скотина? Ти хоч знаєш, скільки грошей я вже віддав на армію?? Я не розумію тебе, Артуре, – пожав він плечима. — Ти зробив це не заради грошей, бо я б тобі платив значно більше, якщо б ми працювали разом. Тоді навіщо? Чи ти настільки тупий, що не цінуєш своїм життям? Як і матір твоя?

— Замовчи! – крикнув Артур. — Будь ласка, не говори так про маму. 

— У тебе давно інша мама, Артуре. Забудь про Поліну. Ми – твоя сім'я. Ми! 

— На жаль, ти правий.

— Та подивися ти на себе! До чого ти себе довів, ходити нормально не можеш! Як ти збираєшся керувати автомобільним бізнесом? 

— Та що ж таке, тату! Та є ж ще важливіші речі, ніж гроші. Світ на цьому не стоїть! – крикнув Артур.

— А на чому стоїть? На людях? Такі, як ми і тримають цей світ. Жити в окопах, серед купи бруду і лайна – це не моє. Якщо тобі подобається бути жебраком, то прошу, каліч своє життя і далі, – сказав той, демонстративно вказуючи жестом руки на двері. 

   Навіть чай, зроблений Тарасом, був теплішим за їхню розмову. Артуру хотілося повноцінно поговорити, як і повноцінно поїсти, а не задовольнятися лише літеплим чаєм і такими ж скупими розмовами.

— Є щось нормальне поїсти, а не просто чай? – запитав Артур, намагаючись запити образу ромашковим присмаком. 

— Тамара майже не готує, та й немає потреби. Замов собі щось, що ти там любиш, стейк чи роли? 

   Артур лиш посміхнувся, бо з дитинства ненавидів роли, але хіба батько міг про це знати? 

— Думаю, стейк підійде, – відповів Артур.

— От і чудово, немає нічого кращого на вечерю, ніж правильно замаринований стейк. Але не маринуй мене більше своїми розмовами про людяність, гаразд? Зараз Тамара приїде, скажу, щоб замовила по дорозі їжу.

   Тарас дістав телефон, щоб подзвонити. В батьковому голосі було більше тепла до цієї жінки, ніж до нього, власного сина. Образливо бути третім зайвим у власній сім'ї. Боляче і неприємно. Сидів непорушно на стільці, мовчки чекаючи на їжу. 

— О, мій любий синочок вдома, – сказала Тамара, вриваючись в кухню і цілуючи його в щоку. — Я тобі їжу привезла, – посміхнулася вона, тепер вже підходячи до Тараса і цілуючи його.

   Тамара виглядала досить непогано на свій вік. Між Артуром і нею було п'ятнадцять років різниці. Але вони виглядали, як однолітки, і різниця у віці майже не була помітна. Батько Тарас теж виглядав непогано, незважаючи на свій поважний вік. Тарас завжди слідкував за собою, за стилем, одягом, тілом. Саме тому і вибрав Тамару – ефектну молоду, вродливу. Кожен з цієї сім'ї вибирав в першу чергу себе та свої інтереси, тільки він, Артур, не вписався в цю сімейну "ідилію".