Розділ 28. Ти мені завинив

   Він завжди мріяв про таке от щасливе тихе життя. Про дружину та дітей, як всі нормальні люди. А тепер, коли дійсно це прийшло в його життя, все зруйнував сам. Розтоптав своєю гординею та егоїзмом. 

   Степан повертався додому від її батька з тягарем на серці, але водночас і з надією все-таки бути прощеним. Бо, якщо вже вона не пробачить його, тоді це буде кінець. 

   Застиг перед дверима. Простягнув руку, щоб постукати, зупинився. Стояв, не наважуючись увійти. У той час, як його дружина по той бік дверей теж стояла мовчки, чекаючи, коли він все-таки увійде. Не наважувалася відчинити. Не цього разу. Вона не зробить перший крок знову.

Він стояв спертим по той бік дверей, а вона з іншого боку. Вони дихали один одному в спину, але між ними була стіна. Ні, не у вигляді дверей, у вигляді болю та звинувачень. Йому так потрібно було її прощення, вкотре. Як же він зараз розумів Артура. Того, хто стільки разів просив у нього вибачення, а він…він не хотів пробачати. А тепер хоче, щоб пробачили його?

Вона — його мрія, що втілилась у реальність. Він — її метал, що протикнув собою серце. Вона зробила його м'яким, а він змусив її бути сильною. І тепер у нього немає сили, щоб постукати у ці вхідні двері. Сильніше стис пальці в кулак, здійняв руку. П'ять хвилин, ще п'ять хвилин…прорахував. Знову зважувався постукати. 

Діна дивилася у вічко дверей і більше не могла. Та байдуже, що знову вона робить перший крок…все байдуже.

— Та стукай вже ти… – прошепотіла так, щоб він почув. 

   Легкий стукіт у двері сколихнув її середину. Відчинила. На порозі її чоловік. Єдиний, коханий. Так, він точно не ідеальний, але іншого їй не потрібно. Потрібен лиш він.

— Дін, я…

— Я знаю, – перебила його, тягнучи за руку всередину. — Я знаю, що ти хочеш сказати, – посміхнулася. — Я пробачаю.

Він видихнув, притис її до себе. 

— Дякую, я так тебе люблю, – шепотів, цілуючи обличчя. — Безмежно, просто безмежно, мій едельвейс. 

— Хто? – розсміялася Діна, здивовано поглядаючи на чоловіка.

— Едельвейс, – посміхнувся він їй у відповідь. — Квітка така, що в горах росте. 

— До речі, про гори, – почала говорити Діна, вириваючись з його обіймів. — Треба якось з'їздити. 

   Степан перелякано забігав очима. Наче шукаючи двері, щоб утекти, хоча тільки що він хотів туди ввійти. 

— А що не так? – пожала плечима Діна. — Ааа, – протягнула, здогадуючись в чому тут справа. Висота? – розсміялася. — Ну так, на Говерлі повище буде, ніж на колесі огляду, – почала реготати.

— Нічого смішного не бачу, – відрізав Степан, намагаючись бути серйозним. Нам он цей…– шукав в голові варіанти. — Кішку нема куди пристроїти. – посміхнувся. 

— Так батьки приглянуть.

— А хіба в них немає там алергії чи чогось такого? – не здавався він.

— Ні, нічого такого немає, – лукавенько посміхалася вона. 

— Може, краще на море? – запитав він, зморщивши лоба і чекаючи помилування.

— Я думаю, краще на гори, – стояла на своєму Діна. 

— Та ти знущаєшся! – розвів він руками.

— Ти завинив мені, – прошепотіла Діна, підкрадаючись до чоловіка наче кішечка. — Тому разом вийдемо на Говерлу, за тим, як його….едельвейсом! – почала сміятися. 

— І нащо я говорив про едельвейс,– посміхнувся Степан, вже відчуваючи легке поколювання у пальцях тільки про згадку від висоти. — Ну гаразд, тільки нам треба цей кисневий балон з собою взяти…і бригаду реанімаційну, бо я поки на ту Говерлу залізу, хтозна, скільки разів свідомість втрачу, – говорив Степан, важко зітхаючи. 

— Та все буде гаразд, – посміхнулася Діна. — Я – твій кисневий балон. Ти колись казав, що ради мене гори зможеш звернути, брехав? – зіщулила вона очі, хитро дивлячись на нього.

— Ну, та це, я цей, — почав чухати він потилицю. — В переносному значенні говорив. Ай! – махнув він рукою. — Якщо я те чортове колесо здолав, то і Говерлу підкоримо, – чмокнув він її в носик. — Колись обов'язково підемо в гори, — сказав, обіймаючи Діну.

— Е ні, ні. Стоп! Так діло не піде, – почала говорити Діна, відсторонюючись від нього, — Не колись, а цього літа. А то знаю я твоє колись.

— Так, Дін, зараз не на часі. Війна досі триває…

— Якраз на часі, – прошепотіла йому майже в губи. Жити тут, зараз, поруч з тобою – ось, що для мене на часі, – сказала, беручи його за руку. — Ну і на Говерлу обов'язково треба піти, – додала, сміючись.

Степан закотив очі.

— Мила, мені вже он тридцять дев'ять стукне. Я вже не в тому віці, – хапався за останню соломинку Степан. 

— Ти? – розреготалася Діна. Та ти в мене наче з сталі скований. Ти мене ще на руках на Говерлу винести зможеш, – підбадьорювала вона свого чоловіка.

— Ну, на Говерлу, не знаю, але кудись інше я тебе точно на руках занесу, – хитро посміхнувся він. 

— Та я й не проти, – теж посміхнулася вона. — Бо ти мені ще дещо винен, – сказала вона йому, обхопивши шию руками. — Дитинку, – почув він її голосочок в себе під вухом, що лоскотав її диханням.

###