Розділ 27. Едельвейс, здатний витримати правду

Знову повертався додому. Понад усе на світі хотів побачити її блакитні очі. Її глибокий океан спокою, розчинитися в ньому та про все забути. Але водночас і боявся цього погляду, бо знову було соромно. Вкотре. Він був грубий з нею, поранив її, розтоптав своїм егоїзмом. Чи зможе пробачити його? Знову?

Зупинився коло під'їзду, кинув швидкоплинний погляд на вікна. Діна щось читала, на колінах спала кішечка. Хотілося також так само заснути в неї на колінах, пригорнутися, дихати нею, обіймати. Не наважувався йти, корив себе. Він розкаже їй все, сьогодні. Він все їй розкаже…

   Вона вже одного разу прийняла його чорну душу, без краплі осуду чи зневаги. Любила завжди, щиро, спрагло, безумовно. В руках перебирав еустоми, наказував собі йти, тільки от ноги його наказу не слухали. В одну мить Діна його помітила, їх погляди зустрілися, знову, як в той день, коли вони вперше побачилися. Він підняв руку для привітання, а вона посміхнулася. Обоє наче застигли, але потім в одну мить вона зірвалася і побігла на зустріч до нього. Перша. Вкотре перший крок робила вона. 

   Зустрілися десь у під'їзді. Не говорили один одному нічого. Ні слова. За них говорили їхні губи й тісні обійми. 

— Пробач, пробач мені, — говорив Степан, вкриваючи кожен пальчик цілунками. — Я був не правий, я помилявся. Коли сам приймав рішення, коли кричав на тебе, коли вважав тебе занадто слабкою, щоб знати правду….А ти завжди була занадто сильною, щоб терпіти такого, як я. Грубого, невмілого любити, говорити, слухати. 

— Степанчику, якщо ти досі не готовий відкритися, я чекатиму, знову, скільки потрібно. Тільки говори зі мною, ділися тим, що тебе гнітить. Не вбивай себе, не вбивай нас. Я,– сказала вона, кладучи йому руку на груди, — це частинка тебе. 

   Він підхопив її на руки, від чого вона залилася дзвінким сміхом. Обхопила за шию.

— Квіти роздавиш, – прошепотіла йому на вушко.

— Головне, щоб тебе не роздавив, – жартома відповів він.

   Коли вони нарешті відірвалися один від одного, то обоє розуміли, що треба поговорити. Нарешті проговорити все.

— Ти була права, у всьому права, – почав говорити Степан, цілуючи її у скроню. — Знаєш, чому я потрапив в полон? 

   Вона на мить відірвалася, глянула на нього із сумом. Степан ніколи не піднімав цю тему.

— Все через мене… – прошепотів він, опустивши голову. — Це через моє необдумане, безглузде рішення. 

— Степане, я…

— Дін, ти ж хотіла почути все, – перервав він її, цілуючи у долоню. — Я розкажу, оголю тобі свою душу правдою. Це сталося того дня, коли ти сказала мені, що моя сестра осліпла…Зв'язок обірвався, а я був не в собі. Такий злий. Скомандував йти на завдання без попередньої розвідки, не узгодивши з начальством. Бригада мене підтримала, але це було неправильним рішенням, моїм невірним рішенням… – говорив він, опускаючи голову і важко видихнувши. — Ми потрапили в пастку. Більш ніж половина тих, за кого я відповідав, загинули по моїй вині, по моїй, розумієш? Через мене загинуло стільки людей… —розказував він у відчаї. — Декому вдалося втекти, мене та мого друга Ярика, його звали Яриком, взяли в полон. Я ніколи не думав, що за рік людина може змінитись до невпізнаваності…

   Розповідь вдавалася важко, кожне слово виривало частинку його душі, знову оголюючи старі рани, які досі не зажили, які досі боліли. 

— Ми жили лиш надією повернутися додому…Я думав про тебе тоді. Про твої очі, про Віку, про маму, про те, що я хочу жити. Вижити. А Ярик, він і так нікого не мав. Я щодня говорив йому, що ми виберемося звідси, я тебе витягну. Ми житимемо…

   Степан закрив обличчя руками. Йому треба було взяти паузу. Вдихнути свіжого повітря, пригорнутися сильніше до Діни. 

— Що з ним сталося? – запитала Діна, підходячи до нього і обіймаючи за спину. 

— Я не стримав обіцянки…В останні місяці нас перевели в іншу в'язницю. Там був один, один дуже недобрий чоловік. Якщо його можна взагалі назвати людиною. Він закатував Ярика на моїх очах. Він вбивав Ярика довго і страшно, хотів, щоб я здав наші позиції, та я не міг, бо тоді б загинуло ще більше людей….Я не міг дивитися на його страждання, а він заставляв. І у всьому цьому був винен я…На наступний день я потрапив під обмін і нарешті вирвався з полону. Все, що я зміг зробити для Ярика, це забрати його тіло…Точніше те, що від нього залишилося.

   Діна мовчки слухала, не випускаючи його з своїх обіймів. Не плакала, лиш десь всередині все стискалося, боліло.

— Тому, коли Артур потрапив в полон, до того ж мерзотника, я не міг сидіти, склавши руки. Я ризикував тоді всім, посадою, нами, життям, але я просто не міг допустити, щоб хтось з моєї бригади, навіть, якщо це мій ворог, знову загинув через мене. Я не міг цього допустити. Просто не міг…

— Із-за цього тебе мучать кошмари? 

— Так, я бачу всіх їх, всіх, кого я втратив, навіть нашу дитину…

— Що ти….що ти маєш на увазі? – тремтячим голосом запитала Діна.

— Це я прийняв рішення вбити нашу дитину. Не порадившись з тобою. Бо я знаю тебе, ти би не приймала ліки, якби знала, що дитинка помре…

   Діна розімкнула обійми, погляд застелили сльози…

— Я не міг тобою ризикувати! Просто не міг, я не зміг би без тебе жити…Пробач, але це було єдиним правильним рішенням в моїй голові…

— Тобто, якби я тоді не приймала ті ліки, то, можливо б, наша дитина не померла? – запитала вона, ковтаючи відчай.

— Я знаю, кохана, що ти винила себе всі ці роки, що не вберегла її, але то все був винен я. Я і мої рішення. Ти була права, я ніколи не вважав за потрібне радитися з тобою. Я загрався в головнокомандувача, я… – він закрив обличчя руками, не міг більше зносити її чистого погляду. 

   Діна чула правду…Завжди хотіла її почути. І? І що тепер? Чи почувається вона щасливою? Чи дійсно вона рятує їх стосунки? Чи навпаки ламає, знищує все дощенту.

— Ти була права на рахунок мене. Я ще гірший, ніж Артур, бо він злився не сам по собі, а через ліки, які пагубно діяли на його розум, а я через те, що я такий і є. Чорний і злий. Я ніколи не розглядав інших варіантів. Навіть, коли прийняв рішення вбити батька, але ж вони, мабуть, були. Можна було переконати маму поїхати до центру жертв домашнього насилля чи відправити батька на лікування від алкозалежності. Але я обрав найлегший шлях. Шлях ненависті…Я завжди його обирав. Бо вважав правильним. І в результаті я став вбивцею, Віка - сиротою, мама - вдовою. Я не слухав свою сестру, коли вона казала, що любить Артура. Не цікавився її життям, лиш кричав і постійно говорив, що вона не права. І ось знову мої рішення привели мене в тупик.