Розділ 26. Знову бачити

— Я так вже хочу зняти ці бинти, – сказала Віка, відчуваючи під пальцями стерильні пов'язки. 

— Розумію, – відповіла їй Діна, беручи за руку. — Але треба ще зачекати кілька днів. Лікар сказав, що все пройшло успішно, тож залишилося лиш витримати кілька днів. 

— Я терпіла темряву шість років, тож думаю і з шістьма днями якось справлюся, – посміхнулася Віка.

   Не вірилося, що вона знову зможе бачити. Найперше, звісно, хотіла знову побачити обличчя Гната і Лілі. Хоча на останнє, ще доведеться чекати, адже донька залишилася з мамою в Україні. 

— Ти краще скажи мені, що там у вас з Степаном? – несподівано запитала Віка. — Я, хоч не бачу, проте відчуваю твій настрій. Ви посварилися? Це через мене?

— Просто недорозуміли один одного, – почала говорити Діна. — Він не хотів розказувати тобі про Артура, щоб не травмувати тебе знову, а я вважала, що тобі варто знати правду. 

— Дякую, що розказала мені…Так, для мене це вже нічого не змінює, проте тепер я знаю, що Артур не просто грязно маніпулював мною, а все-таки мав якісь почуття, – слабо усміхнулася Віка. — Але знаєш, Степан тебе любить, просто він ще вчиться це робити.

— Знаю, – відповіла Діна, слабо усміхаючись. 

— Він завжди був закритим і страшенно впертим. Але ця впертість вела його до цілей, які він завжди досягав. З твоєю появою у його житті я вперше побачила його іншим. Він прийшов до мене розгубленим, питав, що робити, як поводитися з дівчиною. 

— Степан був розгубленим і не знав, як діяти? – перепитала Діна здивовано і дещо усміхнено. 

— Ага. Мене теж це трохи розсмішило. Ти не раз казала, що він інколи вважає тебе дитиною, то хай згадає себе на початку…Поводився гірше малого хлопчика. Носився по квартирі з телефоном в руках, щохвилини перевіряючи сповіщення, сміявся сам до себе, я його просто не впізнавала.

— Не віриться, що ти зараз говориш про мого чоловіка, – розсміялася Діна.

— Та мені самій не вірилося, що це мій брат. Дін, я дуже рада, що ти полюбила його, він хороший, просто його треба направляти, підтримувати. Він ради тебе готовий гори звернути! Знаю, що ти можеш подумати, що мені добре говорити, бо мені дістався такий м'який, як Гнат, але Степан не міг був таким, бо інакше він би не вижив, мабуть.

— Я теж дуже люблю твого брата, – почала говорити Діна, - просто … – зупинилася вона, бачачи, що на телефоні знову засвітилося його ім'я, – Просто мені треба трошки часу, от він приїде і ми обов'язково з ним поговоримо.

— Гаразд, – посміхнулася Віка. — Можна я тебе дещо попрошу? – несміливо запнулась.

— Так, звісно. 

— Якщо все буде добре і я таки зможу бачити…набереш мені до Артура?

   Діна здивовано глянула на подругу, але нічого не сказала, лиш кивнула на знак згоди. 

###

   Степан не полишав спроб додзвонитися до Діни, Діна не полишала спроб вкотре його пробачити. Віка не переставала рахувати дні, щоб зняти пов'язки, Артур не переставав рахувати спроби, щоб забути про Віку. 

— Ну що, ви готові? – запитав лікар Віку, знімаючи останній шар стерильного бинта, на що вона лиш кивнула. — Гаразд, а тепер повільно розплющуйте очі. Щось бачите?

— Я бачу посмішку свого чоловіка, – ледь посміхнулася Віка. — Я бачу його високу чуприну і його гітару, що стоїть в кутку палати, – говорила Віка, боячись навіть кліпнути. 

   Діна полегшено видихнула, не стримуючи сліз.

— Я бачу, як моя подруга плаче, – продовжувала говорити Віка, сама починаючи плакати. — Я теж можу плакати, – здивовано сказала вона, відчуваючи на щоках невагомі краплі. Нарешті я знову можу бачити…

###

— Віка бачить, — коротко сказала Діна, коли Степан взяв слухавку. 

— Зачекай, тільки не клади трубку, — попросив Степан, боячись, що зараз почує гудки. — А ти, ти ще хочеш мене побачити? 

— Степане, ти задаєш безглузді запитання, – беземоційно відповіла Діна. 

— Гаразд, ви коли назад в Україну? 

— Десь за тиждень. 

— Я приїду, добре? – намагався говорити Степан якнайлагідніше.

— Ти питаєш мене, чи можна тобі приїхати до себе додому? – обурилася Діна.

— Я питаю, чи можна мені приїхати до тебе? 

— Приїжджай, – відповіла Діна тремтячим голосом, більше не в змозі ховати слова у лід. — Віка хоче поговорити з Артуром. 

— Навіщо? – роздратовано запитав Степан, а Діна, почувши його голос, знову стала закриватися. 

— Я не питаю тебе, чи можна їй це зробити, а лиш доводжу тебе до відома. Їй, як і мені, не цікаво, що ти думаєш з цього приводу, чекаю вдома, – обірвала вона розмову, даючи відбій. 

   Степан роздратовано жбурнув телефон об землю. "П'ять хвилин…дай собі п'ять хвилин", – проговорив він в розумі. Гнів потроху вщухав, кулаки розстискалися, розум яснішав. Вона не хоче з ним говорити і це справедливо. В нього з нею все буде гаразд, все буде гаразд.

###

   Місяць знову світив дуже ясно. Ясності не було лише в його житті. Залишалися лиш якісь примарні сподівання на щасливий фінал. 

   Артур не міг перестати посміхатися. Коли Степан повідомив йому, що Віка знову може бачити, з душі остаточно впав важкий камінь. Все було недаремно. Все це було недаремно. Несподіваний дзвінок сколихнув його середину. В серці щось тьохнуло. Обережно підніс телефон до вуха, він відчув…відчув, хто це телефонує.

— Алло, — сказала Віка тремтячим голосом. Вона й сама не розуміла, чому тремтить, чи то від страху, чи від хвилювання.

   Артур одразу впізнав цей голос. Стиснув в руках телефон, нервово глитаючи, навіть вже й не мріяв колись знову почути її.

— Це ти? – все, що міг видати його тремтячий голос. 

— Я, – почулася в телефоні коротка відповідь. — Я хотіла подякувати тобі за …

   Її голос переривався. Віка боролася з собою, бо на словах казала, що пробачила, але всередині досі боліло. Хоч тепер вона розуміла, що Артур лиш частково винен в її сліпоті, проте пам'ять про той день досі сиділа в її пам'яті. 

— За всі хороші моменти, які колись були між нами, за те, що любив мене і за гроші на операцію, — врешті-решт проговорила вона.