Розділ 24. Говорити як друзі

Вони знову калаталися обоє в автівці. Поверталися на фронт. Знову холодно. Знову неприємне відчуття ймовірності померти терзало душі. Якщо раніше Артур і боявся померти, то зараз ні. Не боявся, хоча й не хотів помирати. Зараз він, як ніколи, хотів жити…Жити, а не існувати. Жити щасливо, як колись, коли він зустрів Віку. Коли ходив до неї на побачення, коли танув в її обіймах. Коли ховався в її долонях від своїх кошмарів. Лише в той період він по-справжньому жив. Подумати тільки, йому вже тридцять вісім…Найкращі роки вже прожито. Що ж чекає далі? Ні дружини, ні дітей, ні нормальної сім'ї. Схоже, з'явився лише один нормальний друг. 

— Що робитимеш зі своє правдою? – запитав його Степан, вириваючи з виру думок.

— Нічого… – відповів Артур.

— Це не можна так залишати,треба покарати Тамару, – обурився Степан.

— Ні…

— Але чому? Ти ж нарешті зможеш нормально жити, дихати врешті решт?!

— Я обіцяв їй…тоді,коли просив гроші для Віки на операцію. Її свобода – моє рабство, – посміхнувся Артур. — По-моєму, справедлива ціна, враховуючи, скільки років я сам тримав Віку у своєму рабстві…

— Артуре, чому ти ніколи не говорив Віці про Тамару? Можливо, якщо б вона знала…

— Це нічого б не змінило,– приречено видихнув він. — Я не хотів, щоб вона влізала в це все лайно моєї сім'ї. Хотів, щоб бачила ідеальну картинку, так мені здавалося у мене було більше шансів на те, що вона полюбить мене. Та це все тепер вже не важливо, Степане, – махнув рукою Артур. — Важливо, щоб Віка нарешті змогла бачити. Я молюся про це, більше я нічого не можу вдіяти. 

— А хто молитиметься за тебе самого? – хмикнув Степан. 

— Ти колись мені казав, що Богу немає діла до таких мерзенних людей, як я, тож…

— Моя дружина молитиметься, я знаю. Вона добра душа. Її зачепила твоя історія.

— Тільки не кажи, що вона жаліла мене, – видихнув Артур, дивлячись на Степана.

— Ні, – посміхнувся той, – я сказав їй, що ти ненавидиш це відчуття. Тому хай краще просто молиться.

Вони посміхалися один одному. 

— Ти ж знаєш, що, якщо ти ще раз отримаєш поранення в ногу, то залишишся без ноги…Там просто вже не буде що латати.

— Її вже не полатати…мою ногу. Як і моє життя. Занадто великі пошкодження, – намагався жартувати Артур. — Як думаєш, коли закінчиться ця війна?

— Я не знаю, Артуре. Я справді не знаю. Знаю лише те, що рік уже позаду, а значить ми вже на рік ближче до перемоги, – говорив Степан.

— Я не хочу вмирати, принаймні до того моменту, поки не знатиму, що з Вікою знову все гаразд, – прошепотів Артур, витягуючи подарований Лілею малюнок. 

— Ніхто не хоче вмирати, хлопче, – подивився на нього Степан. — Ти все ще любиш її? 

— Я завжди її любив..– посміхнувся Артур. 

— Ти ж розумієш, що давно пора відпустити Віку? Ви ніколи не будете разом вже.

— Я знаю, – відповів Артур, проводячи пальцями по малюнку. — То коли операція у Віки? 

— За кілька днів. 

— Значить, треба прожити ще кілька днів, – посміхнувся Артур. 

— Не говори дурниць, ми разом доживемо до перемоги, –  підбадьорював його Степан. 

   Коли вони доїхали Артур довідався, що його переводять в більш безпечну зону під Києвом. Розумів, що цьому сприяв Степан. Злився на того, але водночас і був вдячним йому.

— Не дивися так на мене, Артуре, – сказав Степан, ледь стримуючи смішок. — Ротація кадрів, чув про таке? 

— Я знаю, що це ти цьому посприяв щоб мене перевели, — випалив Артур. 

— Не буду заперечувати, – прямо відповів той. — А ти скажи дякую, що тебе взагалі не комісували! Та й, яка з тебе користь на нульовій лінії? – намагався жартувати Степан. — Ти ж лізеш повільніше, ніж равлик, щоб де знову вляпався, а мені потім тебе витягувати? Я не ризикуватиму своєю шкурою знову ради такого негідника, як ти, – штовхнув його у бік Степан. 

— Але…

— Ніяких але. Чи ти думав, я завжди прикриватиму твою дупу? Вже нацяцькався з тобою, досить, – ледь стримуючи сміх, говорив Степан. Намагався говорити в серйозному тоні, бути суворим командиром, але виходило не дуже. — Це наказ, рядовий Артуре!

— Ти невиправимий, Степане. 

— Я знаю, головне ти виправився і став людиною, — опустив йому на плечі руку Степан. — Та й до того ж, ти сам хотів дожити до того моменту, коли дізнаєшся, що Віка знову бачить. А там у тебе значно більше шансів на виживання. 

— Дякую, – відповів Артур. — Ти скажеш мені результат операції? 

— Скажу, ти тільки проживи цих кілька днів, бо ти любиш вляпатися у всіляке лайно, – жартував Степан. — Коли закінчиться ця війна, знову зустрінемося на могилах, але не власних, – додав, посміхаючись. — Віддамо пошану Ярику та Ігорю. Вони вклали в цю війну своє життя. 

— Слава Україні!– вимовив Артур.

— Героям слава! – відповів йому його командив Степан.

###