Розділ 23.3 Чому?

Артур йшов, якщо це можна було назвати ходьбою, швидше, немічно пересувався кудись вперед. Куди і для чого, він не знав. Хотілося впасти у відчай, але тримався. Тримався за свою поранену ногу і просто йшов. "Не можна падати, тільки вперед, давай, ти зможеш!" – кружляли в нього в голові фрази, які колись говорив йому Степан на першому тренуванні. "Якщо ти зараз впадеш, то більше не підведешся!"

 Так, він все ще любив Віку. Але це немає ніякого значення. Навіть, якщо і колись вона довідається правду, це нічого не поміняє. У неї давно вже інше життя. Щасливе життя не з ним, щасливе життя без нього. Віка не винна, що покохала іншого. Так, вона не стримала обіцянку, яку дала йому колись. Ай, не важливо це все. Важливо, щоб вона змогла бачити. 

   Куди він Артур міг піти? Додому? До "мачухи", яка зруйнувала його життя чи може до "мами", яка зруйнувала своє життя, обравши наркотики. Чи до батька, якого він майже ніколи не бачив? І якого швидше за все немає вдома. Тому він і йшов нікуди, просто нікуди. Поки нога не почала боліти від знемоги, поки не почало чорніти в очах. Поки він все ж не впав. 

   "Вставай! Ну ж бо!" – проговорив собі Артур. "Я більше не слабак, не нікчема!"

Підвівся. Став йти впевненіше. Ноги все рівно повернули додому. Зупинився на порозі. Не хотів заходити, але все ж подзвонив.

— Чому? – запитав Артур Тамару, коли та нарешті відчинила двері. 

— Цей негідник все тобі розказав, таки розказав! – вп'ялася в нього очима Тамара. В них були перемішана злоба і розчарування, відчай і лють. 

— Чому? – запитав її Артур, пильно дивлячись в її очі.

— Чому?? – аж порскнула вона, — Ти смієш питати мене, чому? Мене бісив ти і твоя дівка. Ви мене бісили своїм щастям, своїх коханням! Я терпіти не могла твою Віку. Якби весілля не скасувалося через твій вибрик, я б сама її вбила. А може, і тебе разом з нею! – кричала Тамара нездоровим голосом. 

— Чому ти така жорстока? – спокійно запитав Артур. — Мамочка, чому?

   Тамара на мить заспокоїлася, обвела його здивованим поглядом. 

— Ти не залишив мені вибору, не залишаючи її, – відрізала йому Тамара.

—  Ти хвора, мамо, тобі треба на лікування, – говорив спокійно, врівноважено. 

— Я хвора?? Це ти хворий, якщо думаєш, що ви зі Степаном зможете закрити мене у психлікарні! Твій батько не допустить цього, він завжди вірив мені і цього разу повірить, – все сильніше кричала Тамара.

— Не кричи, – попросив її Артур, підходячи ближче. — Я обіцяв, що буду твоїм сином, – сказав, обіймаючи. — Послухай мене, можливо, якщо ти пролікуєшся, ми зможемо нормально спілкуватися. 

— Геть! — відпихнула його від себе Тамара. — Я не божевільна. Ти божевільний, ти сам божевільний!!!

— Я нічого не говоритиму батькові. Він нічого не знатиме, я обіцяю. Дозволь допомогти тобі, – попросив він, беручи її за руку. 

— Ні, ми житимемо, як раніше. Ти будеш виконувати те, що обіцяв мені. Ти мій раб! Чуєш? А спробуєш вирватися….ти знаєш, на що я здатна! 

   Артур дивився на неї і не розумів, як можна бути настільки злою та гнилою. Але саме ця потвора виховала його, замінила матір. І саме вона зруйнувала його життя. Єдине, чому радів, що він, як виявилося, все-таки не такий, як вона. Він все таки людина. Людина. 

###

— Треба розказати їй, – сказала Діна, обіймаючи свого чоловіка.

— Ні, – коротко відповів Степан. 

— Але чому? – відірвалася дружина від його плеча. 

— Бо це вже нічого не поміняє. Минуле хай буде там, в минулому.

— Але вона має право знати, – наполягала на своєму Діна, — Ти що, хвилюєшся, що Віка залишить Гната і повернеться до Артура? – розсміялася вона.

— Ні, ти що! – смикнув він її за щічку. – Віка і Гнат дійсно щиро люблять один одного і ніщо цього не змінить, просто я не хочу, щоб моя сестра знову це все переживала, розумієш? 

Діна розуміюче кивнула.

— Але це не справедливо по відношенню до Артура. Ну він…мені жаль його.

— Мила, не смій його жаліти, він ненавидить це почуття. Артур проходив ще не таке і це проживе, повір мені. 

— Ти занадто з ним жорсткий. 

— Повір, якщо я поводився б з ним по-іншому, він би вже зламався. А ламатися не можна, особливо на війні….– говорив Степан, а потім розвернувся до Діни і запитав: — Так, я не зрозумів, а чому це ти заступаєшся за нього? Здається мені, зранку ти співала зовсім іншу пісню, – посміхнувся він їй. 

— Так трапляється із-за того, що ти не говориш зі мною. Говори зі мною, будь ласка, – попросила Діна, знову ховаючись в його міцних обіймах. 

###