Розділ 23.2 Його правда

Артур несміливо постукав у двері. Все ще вагався. В голову прокрадалися сумніви. А що, якщо Степан покликав його до себе, щоб вбити? Може, він насправді не пробачив йому? Може, це все лиш гра? Струсив головою, відганяючи назойливі думки. Ні, Степан не такий. Якби хотів вбити, то зробив би це вже. 

   Двері відчинила Діна. Артур несміливо їй посміхнувся, але вона була не дуже привітною. Хоча її можна було зрозуміти. 

— Степан вдома? – несміливо запитав Артур. 

— Проходь, Артуре, – почув той голос Степана, що вийшов до нього в коридор. 

Артур, прикульгуючи зайшов. 

— Слухай, якщо твоя дружина проти, щоб я тут був, то я…

— Ми вже з нею це обговорили, – перебив Артура Степан. — Правда, Діночка? – запитав він її, цілуючи у скроню, на що вона ствердно кивнула. — Проходь, маю дещо розказати тобі.

   Коли вони сіли в гостьовій кімнаті, Діна принесла їм кави. В інший раз вона би пішла, але не сьогодні. Сьогодні її чоловік вважає її дорослою і готовий говорити при ній. Біля Артурових ніг терлася кішечка, просячи ласки. Він кілька разів погладив її, мимоволі посміхаючись пригадуючи минуле, не дуже приємне життя.

— Твій чоловік зробив з мене людину, – почав говорити Артур, коли Діна поставила перед ним каву. 

— Це не я зробив з тебе людиною і навіть не війна, – розтираючи коліна почав говорити Степан. — Ти завжди нею був. Ти завжди нею був, Артуре, – задумливо продовжив. 

— Що ти маєш на увазі? Ти сам знаєш, якою поганню я був, коли зустрічався з твоєю сестрою, – здивовано говорив Артур, відпиваючи трохи кави і знову тягнучись рукою погладити кішку.

— Тамара…вона труїла тебе всі ці роки, – випалив Степан, від чого Діна розгублено глянула на нього.

— Що? – ошелешено запитав Артур.

— Ця змія зруйнувала твоя життя! – говорив з холодним металом у голосі, — Вона постійно підливала тобі психотропний препарат в чай… – простягнув Степан порожню ампулу Артуру. 

   Артур мовчав, тремтячими руками тримаючи маленький флакончик. 

— Я застав її, коли вона лила тобі це в ромашковий чай, – говорив Степан, стискаючи кулаки. Діна підійшла і присіла поруч, беручи його за руку.

— Я завжди ненавидів її цей чай! Вона казала, що він заспокійливе, – розгублено говорив Артур, тремтячими руками перебираючи волосся.

— Я переговорив з лікарем, – почав говорити Степан, зустрічаючись поглядом з Діною. — Цей препарат дуже небезпечний. Він впливає на нервову систему людини, від чого та втрачає контроль над собою. Це проявляється в агресії, різких перепадах настрою. Не вмінні контролювати свої дії…А ромашковий чай слугував певним нейтралізатором, щоб приховати ці ліки у крові. Вона робила з тебе ненормального психа, а насправді такою була вона.

   Артур розпачливо замахав головою. Правда виявилася ще болючішою. Діна сиділа, дивилася то на Степана, то на Артура, сльози непрохано набігли на очі. 

— Ти був собою не тоді, коли кричав на мою сестру, не тоді, коли ображав її, а тоді, коли просив вибачення, – говорив Степан, витираючи сльозинки з обличчя дружини. "Не плач…" – прошепотів він їй на вушко.

— Це занадто жорстоко, щоб бути правдою… – шепотів Артур.

— Звідти і твої нічні кошмари та марення. А коли ти довше побув на війні все припинилося. Чому? Бо препарат почав виводитися з організму. А я все думав, як ти міг так радикально змінитися? Справа була не в тобі виявляється. Ти просто став собою. А вона робила з тебе весь цей час монстра. Хотіла тебе контролювати, хотіла зробити тебе самотнім. 

   Артуру здавалося, що весь його світ спорожнів за кілька цих хвилин. Все втратило значення і якийсь зміст. Розгадка завжди була на дні ромашкового чаю. 

— Думаю, ти все-таки любив її, мою сестру Віку. Ти дійсно любив її. Просто не міг себе контролювати, ти, мабуть, сам не знав, що з тобою…Ніхто не розумів, ми всі вважали тебе тираном і не розуміли, чому Віка тримається такого, як ти. А вона, мабуть, щось бачила в тобі…

— Віка єдина підтримувала мене, лиш вона одна…

— Звісно, ти не був ангелом, але я знаю точно, що, якби ти був при своєму розумі, тоді ти б їй не нашкодив, – сказав Степан, обіймаючи Діну, що все ще сиділа, розгублено дивлячись на Артура. 

— Я, мабуть, піду… – сказав Артур, підводячись і ставлячи порожню ампулу на стіл. — Я…мені треба….

— І куди ти підеш в такому стані? – зупинив його Степан, хапаючи за руку.

— Тобі не можна бути на одиниці, — додала Діна.

— Я вже звик до самотності, – ледь посміхнувся їм Артур. — Не хвилюйтеся, нічого я собі не зроблю. Після полону я навчився цінувати життя. 

   Артур встав, притримуючи поранену ногу. Опустивши голову, пішов до виходу. 

— Степане, зупини ж його, – сказала Діна, збираючись йди до Артура.

— Стій, – взяв він її за руку. — Артур пережив багато чого. Він зможе пережити і це. Я його знаю, – зупинив її Степан. 

###

Ну, що ж ось така вона виявляється правда. Болюча, несправедлива, жорстока. Схоже Тамара у своєму прагненні заволодіти Артуром у всіх сенсах стала одержимою цією ідеєю. Тож вирішила подати Артура як монстра та тирана не здатного контролювати себе. Ну, Артур сам не знав цього, та і ніхто не знав. Але можна з впевненістю сказати, що цей хлопець все таки любив Віку, і вона дійсно це відчувала попри всі приниження. Ну а коли в житті Артура з'явився Степан ця ненормальна знову захотіла повторити свій трюк, але не вийшло! І здавалося б хто розкрив цю таємницю? Його найзапекліший ворог. Але й Степан не зміг би це зробити, якщо б і далі продовжував ненавидіти. Мені здається що після всього, що пройшов Артур принижень, маніпуляцій, полону, поранень, побоїв, ненависті його сміливо можна назвати справжньою людиною. Яка незламалася, а навпаки загартувалася і стала ще кращою.