Розділ 23.1 Я тобі розкажу

Діна була здивована, коли її чоловік сказав, що до них прийде Артур. Це трохи не вкладалося в її голові. Але все ж прийняла цю інформацію спокійно. Так, вона, мабуть, не довіряла Артуру, але за те вірила своєму чоловіку. Готувала щось на кухні, приспівуючи сама собі. 

— Я не знав, що в моєї дружини такий гарний голос, – сказав Степан, приобіймаючи її. Кожен раз коли був ось так поруч відчував себе безмежно щасливим. 

— А я не знала, що в мого чоловіка таке велике серце, що він запросить до себе додому Артура, — відповіла дружина озираючись на нього блакитним поглядом.

   Степан випустив її з своїх обіймів. Діна завжди була м'якою та ніжною, але навіть вона не розуміла, що такого могло статися на війні між її чоловіком та його ворогом, що вони тепер спілкуються. 

— Мені здається, що ти найбільше хотіла, щоб я його пробачив? – сказав Степан, сідаючи за стіл.

— Пробачив – так, але дружити… Любий, тобі не здається, що це вже занадто? – запитала Діна, дивлячись на нього.

— Занадто що? – дратівливо розвів він руками, — Артур зараз не той, ким я його знав.

— І ти віриш в це? – з сумнівом запитала Діна.

— Я вірю в Артура, – твердо відповів Степан.

— Мені просто цікаво, а як на це відреагувала б твоя сестра чи Гнат? – запитала Діна швидше з непорозумінням, ніж з докором.

— Дін….– видихнув він, — Віка не має про це знати, вона забагато і так пережила саме через Артура, але….

— Але що? – перебила його Діна. — Що? Я тебе не розумію, чесно. Ти так його ненавидів, що ладен був вбити. То що сталося?? Розкажи мені, може, і я його зможу зрозуміти. 

— Можливо з часом, – відповів він, стискаючи руки в кулаки.

— З часом… – прошепотіла Діна з образою в голосі. — Ти завжди вважав мене занадто дитиною, щоб відкривати мені якісь свої таємниці. Ти не хочеш розказати, що було з тобою в полоні, що у вас сталося з Артуром! Ти нічого мені не розказуєш…Але я не дитина! Не дитина, чуєш? – крикнула вона із сльозами на очах, вибігаючи з кухні. 

   Степан розлючено гепнув кулаками по столі. Знову вона плаче через нього, через його грубість. Але чи міг він їй розказати про всі ті жахи, що пережив на війні? Ні, її душа занадто ніжна. Занадто щира. Хотів піти до неї, обійняти, попросити вибачення. Але взявшись за ручку дверей помітив, що Діна їх замкнула. Розізлився. Хотів одним ударом з ноги винести ті двері, але зрештою вгамувався. Вирішив постукати до неї.

— Йди геть! Маленька дівчинка хоче поплакати в подушку, – сказала Діна. 

   Знову стис кулаки. Пригадав розмову з Олексієм Несторовичем. "Контролюй це. Контролюй свою злість." Видихнув. Почав рахувати до п'ять. Трохи заспокоївся.

— Діночка, відчини, будь ласка, – попросив він м'яким голосом. 

Тиша. 

— Ти права, я інколи вважаю тебе дитиною, але це не із-за того, щоб принизити тебе, лиш, щоб захистити. Щоб захистити від жорстокості, захистити від себе самого. Від своєї грубості. Чуєш, маленька?

   Він почув, як вона підійшла до дверей, але все ще не відкрила. Вагалася.

— Діна, я люблю тебе більше всіх на світі, чуєш? І ти знаєш це. Дівчинка моя, відчиниш? 

   Кілька секунд ще було мовчання, але згодом почулася клацання замка і Діна вийшла з кішечкою на руках. 

— Пробач мене, – сказав Степан, захоплюючи її в свої обійми. — Глянь на мене, – попросив він обережно. Діна відпустила кішку і подивилася йому в обличчя. — Я без тебе ніхто. Негідник, що колись вбив свого батька, який був не в змозі контролювати себе та свій гнів, а з тобою я прагну бути іншим. Мені не завжди виходить, пробач за це, – просив горнучи до себе. 

   Діна нарешті розслабилася і розчинилася в його обіймах. Не хотіла нікуди його відпускати, хотіла лиш, щоб ця клята війна якнайшвидше закінчилася, щоб все минулося. 

— Діночка, якщо ти не хочеш бачити Артура в нашому домі, я зрозумію тебе. Він сюди не прийде…– сказав, сильніше притискаючи дружину до себе.

— Ні, – заперечно похитала вона головою. — Я хочу дізнатися, що змусило тебе змінити думку про нього. 

— Гаразд, – сказав він, цілуючи її у чоло. — Сьогодні я відкрию вам правду, яка змінить усе.

###