Розділ 22. В гостях

Степан ніколи б не подумав, що колись прийде до Артура в гості. Тим паче, що він сам цього хотітиме. 

Великий будинок вражав і дійсно був схожий на золоту клітку. Навіть стіни давили якось нав'язливістю. Змушували задихатися і вийти назовні. Але прийшов сюди, щоб зайти всередину. Став на порозі, кілька хвилин вагаючись, чи таки варто заходити. Але зрештою все ж постукав. Двері відчинила Тамара.

— О це так несподіванка, – плеснула вона у долоні, — до нас прийшов сам Степан Морозний, – продовжила, запрошуючи всередину.

— Я не до тебе прийшов, – обпік він її своїм морозним поглядом.

— Ну звісно, звісно. Ви ж з моїм синочком тепер не те, що друзі, певно, може, як…брати, – сказала, пожимаючи плечима і стримуючи зухвалу посмішку. — Мій синочок та ще погань, я це знаю, твоя сестра теж колись вірила у його світлу сторону, – хмикнула вона, – і ти, мабуть, теж повірив?– додала, сміючись. 

   Степан нічого не відповів. Навіть не хотів вступати у дискусію з цією вкрай неприємною для нього особою.  Мовчки зайшов всередину, очима шукаючи Артура. 

— Люди не змінюються, Степане, – продовжувала говорити вона. — А мені от цікаво, а твоя сестричка в курсі, до кого ти пішов в гості? – продовжувала зловтішатися та.

— Та ти стулиш свою пельку чи ні? – не стримався Степан. — Я не твій синочок Артурчик! Я можу і вбити, – посміхнувся він. — Думаю, ти в курсі. 

— Ой-ой, які ми грізні, – покривилась Тамара. — Пусті слова, це все, – махнула вона рукою. — Ми обоє з тобою знаємо, що нічого ти не зможеш мені зробити, а тим паче, вбити. Ти ж не станеш руйнувати життя своїй Діночці, ставлячи на собі клеймо вбивці. Та ще й тим паче через таку не значну особу, як я. Наскільки пам'ятаю, ти і мого синочка колись грозився вбити, – сказала, намотуючи навколо нього кола і хижо дивлячись, — а натомість врятував два рази, — зареготала вона. — А я думала, що Степан, це людина слова, – додала, насміявшись.

— Де Артур? 

— Та не з'їла я твого Артурчика, мені він, знаєш, теж потрібен, – хмикнула Тамара. — Он він спускається, – кивнула головою на сходи. — Він ж у нас тепер каліка, забув? – прошепотіла на вухо. — До речі, по твоїй милості. 

   Артур обережно спускався по сходах, притримуючись за перило. Було видно, що двічі поранена нога давала про себе взнаки. Побачивши Степана, Артур мимоволі посміхнувся. Степан привітав його помахом руки. 

— Привіт, Степане, – аж повеселішав Артур, побачивши Степана. — Дякую, що зайшов перед від'їздом. 

   Степан лише розуміюче кивнув. Його неймовірно вибісила гнітюча присутність Тамари уже за кілька хвилин, а як Артур терпить її стільки років, поняття не мав. В душі навіть подумав, що, мабуть, цей хлопець сильніший за нього, якщо не вбив досі цю нахально-нестерпну особу. 

— Проходь, Степанчику. Я зроблю вам чайку, – сказала Тамара, посміхаючись і направилася до кухні. 

— Вона завжди говорить з дорослими чоловіками, як з хлопчиськами? - запитав Степан, сідаючи на диванчик. 

— Не зважай, – відповів Артур.

— Я б вже, напевно, вбив її,  – серйозно сказав Степан, дивлячись на Артура.

— Ця противна особа – єдина людина, яка хоча б трошки мене любить і якій я потрібен, – відповів Артур, ледь помітно посміхаючись. 

— Як нога? 

   Артур мовчки опустив очі. І без відповіді було видно, що йому було дуже боляче. 

— Просто боляче, а так – все гаразд, – коротко відповів. 

— Ти приймаєш якісь анальгетики? 

— Вони не допомагають майже, а наркотичні знеболюючі я не хочу приймати, вони туманять розум, — видихнув Артур.

— Біль теж туманить…

— Ні, – похитав головою Артур, — він мені допоміг стати краще, саме біль допоміг мені стати людиною. 

— Я зараз, – сказав Степан, підводячись, – де тут в тебе вбиральня? – запитав. — Ні, ні ти сиди, – зупинив його Степан, побачивши, що той хоче його провести. 

— Наступна кімната за кухнею, – відповів Артур. 

   Степан хотів швидше минути кухню, щоб бува часом знов не перетинатися з Тамарою. Але на мить зупинився, спостерігаючи дещо доволі дивне на його погляд. 

— Що це? – запитав Степан, заходячи до кухні. 

— Тебе це не стосується, – швидко відповіла Тамара, ховаючи маленьку ємкість собі в бюст. 

— Я питаю, що це? – гаркнув на неї Степан, підходячи зовсім близько.

— Ти чого це кричиш? Забув, в кого ти вдома? Ти тут не на війні! Ти тут не командир! – відповіла Тамара, намагаючись приховати хвилювання.  

— Діставай! Діставай її негайно! 

— І не подумаю, ти ж не будеш розпускати тут руки? – хитро посміхнулася вона.

— Якщо доведеться – буду. Давай її сюди, – підійшов він вже зовсім близько до неї.

— Зупинися, чуєш? Стій! – закричала вона, підіймаючи руку для ляпаса, але Степан швидко її перехопив, стискаючи ледь не до посиніння. Другою рукою швидко дістав пляшечку. 

— Якщо це те, про що я думаю…то…

— Стій, будь ласка, стій, – почала тремтіти Тамара. — Не треба йому говорити, благаю, ми тільки налагодили зв'язок. Ти все зруйнуєш! Я не віддам Артура. 

— Ти божевільна! Просто божевільна! – сказав їй Степан. 

— Віддай мені її, бо інакше я роздавлю тебе, як хробака!! – кричала Тамара, кидаючись йому навздогін. 

   Степан на мить зупинився, лють накрила з головою.

— Ти більше нікому не нашкодиш! Я тебе знищу!

— Степане, що тут коїться? – запитав Артур, підходячи до них. — Куди ти?

— Збирайся, підеш зі мною, – сказав він Артуру. 

— Але….

— Швидко, Артуре. 

— Він нікуди не піде! – стала поперек дороги Тамара.

— Зійди з дороги! – сказав Степан. 

— Я сказала, мій син нікуди з тобою не піде. Якщо треба, я викличу поліцію. 

   Артур розгублено стояв, не знаючи, що йому робити. З одного боку – Степан, його друг, якого він тільки що надбав. З іншої сторони – його "мати", якій він обіцяв вірність ради Віки.

— Степане, я не знаю, що там між вами трапилося, але я залишуся з нею, – з сумом в очах сказав Артур. Не міг порушити дане їй слово. – Вона ж моя мати.