Розділ 21. Могили

Два місяці по тому…

   Степан дуже давно не був тут. Не любив це місце. Цвинтар завжди вказував на безвихідь, а він ненавидів цей стан. Та сьогодні не міг не прийти. Мусів це йому проговорити. Хоча, кого він обманює? Він хотів проговорити це собі. Можливо, тоді камінь з його душі рухне. І ця брила ненависті і злоби, що давила його стільки років, нарешті зникне. 

Могила виглядала доглянутою та чистою, що було дивним, враховуючи те, хто в ній похований. Раніше він сюди би не прийшов, хіба для того, щоб плюнути. Але не сьогодні…сьогодні хотілося іншого. 

— Знаю, що тобі то вже не потрібно…і хтозна, чи було потрібно взагалі, але хочу, щоб ти почув це…Я пробачаю тебе. Ти для мене більше нічого не значиш, – посміхнувся він. — Нас з тобою більше нічого не пов'язує, я порвав цю останню ниточку, – говорив Степан, дійсно відчуваючи полегшення.

— А мене? Мене ти зміг пробачити? – почув позаду себе голос Степан. Швидко озирнувся, там стояв він – його найзапекліший ворог, але водночас і найближчий друг. Підійшов до нього, став навпроти, поглянув в очі. Вони дивилися один на одного, мабуть, з хвилину. Його ворог мовчав, чекав на відповідь, не відводячи погляд. 

   Степан все ще хотів би його ненавидіти, але більше не міг. Занадто багато вони разом пройшли. Занадто багато знали один про одного. Занадто багато розуміли один одного. 

— Артуре, я пробачаю тебе, – відповів Степан, тиснучи йому руку. Але потім не стримався, схопив сильніше, приближаючи до себе. Обняв, похлопавши по плечі. Степан чув, як той плакав, сам хотів плакати. 

— Дякую, дякую тобі, – шепотів Артур, не відпускаючи його руки. Він ніколи не думав, що бути прощеним – це найприємніша звістка зі всіх, що трапилися з ним останнім часом. 

— Тебе вже виписали? – нарешті запитав Степан, відриваючи руку. 

— Так, вчора. 

— І як тільки твого нога витримує це? – пожартував Степан, легко похлопуючи його по нозі. 

— Навіть не знаю, але, враховуючи той факт, що це ти мені її прострелив, то це ти мав би просити у мене вибачення, – теж жартував Артур. 

— Ну пробач, але у мене не було вибору, інакше б тебе підстрелив той ненормальний, а він би точно стріляв у голову, – сказав Степан, розводячи руками.

— Я розумію, дякую тобі за це, –  посерйознішав Артур. — Навіть не знаю, скільки разів ти вже рятував мене, якби не ти, я б вже гнив тут разом з твоїм батьком. Це ж його могила? – запитав Артур, дивлячись на надгробок.

— Так. Скільки разів казав мамі, щоб не ходила сюди, не прибирала, бо той мерзотник цього не вартий був, але вона все одно приходила, прибирала, плакала. Ну а ти чому тут?  

— Я до мами прийшов, – відповів Артур, опускаючи голову. 

— Покажеш її могилу? – запитав Степан.

— Ходімо. 

   Артур значно покращав після полону. Змужнів і набрав ваги. Але в очах назавжди залишився слід цієї болі. В той день, коли його мали обміняти на Сашка, Степан знав, що Артур, як би не старався, першим не прибіжить. Тому прийняв рішення вистрелити у нього замість бородача. Обрав стріляти в ногу. Він мав вистрелити на кілька секунд раніше, інакше смерті Артуру було б не минути. Треба було зробити все акуратно, щоб Петро навіть нічого не помітив. За кілька днів він очолив контрнаступ і таки вдалося розтрощити позиції ворога. Хотів поквитатися з Петром особисто, але не встиг, бо той, втікаючи, натрапив на міну, від чого фактично розірвався на шматки. 

   Артура забрали в лікарню в плачевному стані. Не із-за поранення в ногу. У нього було сильне зневоднення та авітаміноз. Недолікована пневмонія. Коли з нього здирали скотч, він настільки сильно в'ївся в шкіру, що відривався місцями разом з нею. Обличчя теж перетворилося на криваву масу. Скотч повиривав брови та вії. Кілька годин Артур майже нічого не бачив, бо очі довго були передавлені. 

Тамара постійно рвалася приїхати, але Степан заборонив її впускати. 

— Ось тут похована моя мама, – сказав Артур, схиляючись на її надгробком. 

— Артуре, а ти певний, що те, що тобі розказала Тамара про матір, це правда? Може, вона просто хотіла очорнити її чи просто…

— Це все правда…– видихнув Артур. — Але я все одно її люблю, бо вона моя мати. Той факт, що вона була залежна від наркотиків, не означає, що вона не любила мене.

— Але все ж їх вона, мабуть, любила сильніше, ніж тебе… – відповів Степан.

— Щиро любила мене лише твоя сестра…

— Давай не будемо про Віку, не заставляй мене знову тебе ненавидіти, – заговорив Степан, на що Артур лиш розуміюче кивнув. — За місяць їй робитимуть операцію…

— Я дуже сподіваюся, що їй це допоможе і вона зможе нарешті бачити. Подумати тільки, майже шість років вона вже сліпа через мене! Сподіваюся, операція їй допоможе…

— Як у тебе з Тамарою? – змінив тему Степан. Попри прощення все ж не міг прийняти той факт, що саме Артур винен у  сліпоті Віки. 

Артур нервово усміхнувся. 

— Дякую, що не впускав її до мене. 

Степан розуміюче кивнув.

— На жаль, це все, що я міг зробити…

— Розумію, ще кілька днів і повернуся на війну. Зайди до мене якось…– несміливо попросив Артур, —  Поки ми двоє у Львові.

   Абсурдна ситуація. Артур запрошує його у гості. Ніби й смішно, але не дуже.

— Давай завтра, – відповів Степан.

— Якщо сьогодні день вибачень, то я хочу попросити вибачення за ще дещо. 

— Ти зловживаєш моєю добротою, Артуре, – смикнув губи у посмішці Степан. 

— Пробач за той лист, що я надіслав батькові Діни. Це був я, а не Тамара. Я втрачав Віку і в цьому звинувачував тебе навіть більше, ніж Гната. Я хотів її втримати будь-якою ціною. Ти був таким щасливим, Діна так щиро любила тебе. А у той час у мене все руйнувалося, розсипалося, я був у відчаї… Це був дуже підлий крок, відчайдушний…

— Артуре, – перебив його Степан, — давай говорити відверто, усі твої кроки були тоді підлими, не тільки цей….Але, дякувати Богу, Олексій Нестерович не з тих, хто робить поспішні висновки. Він зрозумів мене, хоч і не підтримував такого мого рішення. Тож в певній мірі я тобі вдячний, бо та вся ситуація дозволила мені відпустити моє темне минуле і, можливо, саме тому я зараз тут, на могилі свого батька. І мене з ним більше нічого не пов'язує, навіть ненависть.