Розділ 20. За крок до порятунку

Степан розумів, що всі звернення та запити навряд чи матимуть великий успіх. Артур був рядовим воїном, якщо б обмін і був, то швидше за все найперше б врятували когось вищого за рангом. Але сидіти і чекати, склавши руки, він не міг. Він вже втратив двох дорогих для себе людей. Тоді він нічого не міг зробити, а зараз, зараз, принаймні, може спробувати. Сказав би йому хтось колись, що він полізе в лігво ворога заради порятунку свого запеклого ворога, ніколи б в житті не повірив. Але цього разу безвихідь не керуватиме ним! Ні, тільки не цього разу! 

   Степан ризикував всім, власним становищем, та що там – власним життям ризикував! Але по-іншому не міг. Він добре знав, на що здатні ці нелюди і тому просто мусів вчинити по-людськи. Вночі непомітно перетнув кордон. Йому пощастило, що на варті стояв брат бородача. Степан знав, хто він, тому розумів, що спіймав птицю щастя за хвіст. 

— Тшш, – сказав він на вухо хлопчині, пристикаючи холодне лезо до шиї. — Ти підеш зі мною. Якщо під твоїми ногами трісне бодай одна гілочка, то трісне і твоя голова. Кивни, якщо зрозумів. 

   За кілька годин вони знову були на безпечній для Степана території. 

— Артур ще живий? – запитав Степан, нависаючи над хлопцем. Той лиш кивнув. — Добре, як мені зв'язатися з твоїм братом? – запитав Степан, пильно дивлячись тому в очі. 

###

— Давно не говорили, – почув бородач у слухавці голос Степана. Він одразу його впізнав. — У мене для тебе сюрприз, – спокійно говорив Степан. — Перевір повідомлення. 

   Бородач швидко відкрив надісланий файл. Там було фото Сашка, його двоюрідного брата. Той сидів зв'язаним на кріслі, а коло нього усміхнений Степан. Гнів і втрата переваги накрили Петра приступом злоби. В голові кружляли лайливі слова. 

— Ну як? Сподобалося тобі? 

— Що тобі треба? – гаркнув Петро.

— Життя в обмін на життя. Ти мені Артура, я тобі твого братика. 

— Я подумаю, – швидко сказав Петро, даючи відбій.

   Степан лиш посміхнувся, бо знав, що це не остання їхня розмова. Цього разу все вийде. Цього разу він не програє смерті.

###

   Вже понад два тижні Артур був на лікуванні. Ставилися до нього тут не дуже, але все ж краще, ніж у в'язниці. Принаймні тут його ніхто не катував і краще годували. За кілька днів сказали, що випишуть і знову почнеться пекло. Ну чому він не помер? Для чого він тримається за своє нікчемне життя? 

   Дістав з-під подушки дитячий малюнок. Тепер замість фотокартки мами Поліни, яку знищила Тамара, він дивився на нього. Навіть інколи посміхався, пригадуючи малу Лілю. Може Степан правий, і він колись, якщо вибереться з цього пекла, все-таки заведе власну сім'ю? Чи зможе його хтось полюбити? Чи зможе він ще когось полюбити, крім Віки?

   За дверима почулися грубі кроки. Він чув їх раніше. Він їх ненавидів. Швидко сховав малюнок, в палату зайшов розлючений Петро. 

— Ах ти ж погань! – налетів на Артура Петро, хапаючи зашкірки і ривком підводячи з ліжка. — Лежиш тут відпочиваєш, а мій брат там, в твого Степана! – кричав Петро, вирячившись на Артура очима повними злоби. — Ти ж казав, він твій ворог?? Ти нещасний брехун! Я все одно тебе колись вб'ю, чуєш мене, мерзотнику!

   Артур налякано втиснувся в ліжко. Гнів цього навіженого ніколи не віщував нічого доброго.

— Мій брат в твого Степана. Він викрав його! Ненавиджу! Ненавиджу вас всіх!!... Все через тебе! Все ради такого нікчеми, як ти! 

   Артур досі не розумів, про що зараз говорить Петро. Але всередині зажевріла надія на визволення.

— Виписуйте сьогодні! – гаркнув Петро до медсестри, що зайшла в палату.

— Але ж він ще не повністю..

— Я сказав, виписуйте його сьогодні! – ще раз крикнув Петро на перелякану жінку. 

— В машину його! – скомандував до своїх, вказуючи на Артура.

###

— Обмін буде, але лише на моїх умовах, – сказав бородач, коли Степан підніс слухавку. 

— І які ж твої умови? 

— Пограємо з тобою в перегони, – хмикнув Петро. — Твоя конячка проти моєї. 

— І що вже придумала твоя хвора голова цього разу? – запитав Степан, нервуючи. 

— Обмін відбудеться на прикордонній зоні. У в'язнів мають бути зв'язані очі та руки. Твоя конячка бігтиме до тебе, моя до тебе. Хто перший добіжить, той і житиме. Той, хто програє, буде пристреленим. Перегони – це не місце для слабаків. Переможець може бути лише один, виживе лише один, – говорив Петро, смакуючи свій план. 

— Ти ж розумієш, що це нечесно. Артур кульгає, він програє! – крикнув Степан у телефон.

— А що у війні є чесним? Або ти погоджуєшся на мої умови, або можеш вже сьогодні пристрелити Сашка. Тільки знай тоді, що ти позбавив Артура і цього мізерного шансу! – сміявся Петро, розуміючи, що вже виграв цей дуель.

— Ти кончений негідник! – прокричав Степан не в змозі контролювати свій гнів.

— Ну, Степане, чому ж так грубо то? – сміявся той. — Ти мене знаєш, заради перемоги я можу пожертвувати і своїм братом. Але я знаю і тебе, бо ти готовий будеш і програти заради спроби врятувати нікчемне людське життя, – додав цілком серйозно. — Завтра! Координати я тобі надішлю. 

###

   Їдучи в автівці, Артур не розумів, що відбувається. Серце калатало, як шалене. Куди його везуть, на страту? Ну бо навряд чи на свободу. 

— Виходь! – сказали йому, коли автівка зупинилася. —  Рухайся ти! – гримнули його по плечах, підганяючи. — Стань рівно. 

   Артур випростався наскільки це було можливим. 

— Рівніше! – гаркнули до нього, та стати струнко ніяк не вдавалося через поранену ногу. 

— Руки перед собою. 

   Артур простягнув руки. Їх почали обмотувати скотчем. Той боляче впивався в голу шкіру, неприємно зжимаючи руки. Обмотували щедро по всіх довжині рук. Потім почали обмотувати голову. Мотали хаотично, туго, боляче. Скотч нещадно впивався в очі, неприємно давлячи. Обмотали ледь не все обличчя, залишаючи вільним лише ніс для дихання. Це ще більше дезорієнтувало і позбавляло відчуття часу та взагалі реальності.