Розділ 19.2 Не залишай мене

День 27

   Артур не знав, скільки часу він вже провів у камері. Збився з ліку днів, більше не рахував хвилин. Бо здавалося, що минули роки, якщо не вічність. Але до нього кілька днів уже ніхто не заходив. Він подумки за це дякував Богу, бо якщо б до того стану, в якому він пробував, додали ще й катування, певно б не витримав. Його знобило. Тіло тремтіло саме по собі. Піт заливав собою. Схоже, в нього жар. Скільки він ще протягне  – не знав. Подумки прощався зі своїм нікчемним життям кожного дня. Лиш інколи в швидкоплинних снах йому снилася Віка. А сьогодні, сьогодні йому наснилася мама. Чи, може, це був не сон? Він точно не знав.

Вона прийшла до нього. Така молода, свіжа наче польова квітка. З виразними очима і посмішкою, як у нього. 

— Привіт, – сказала Поліна, підходячи до нього ближче. Сіла поруч, поклавши його голову собі на коліна. Відчув її пальці на своєму волоссі. 

— Я не міг згадати, як ти виглядаєш, – почав шепотіти Артур. — Скільки разів пробував і ніяк не міг згадати… Дякую, що прийшла до мене, – сказав він, відриваючи голову від її колін і дивлячись в ніжні очі. Він дійсно був схожим на неї. — Чому ти залишила мене? Чому?? – запитав він очима повними сліз. — Я тут нікому не потрібен. Мене всі ненавидять, – говорив відчайдушно ховаючи обличчя в її долонях. 

   Але вона мовчала, продовжувала гладити по голові і усміхатися.

— Я був поганим сином. Поганим хлопцем, поганою людиною….Якби ти була поруч, так би не було, чесно, мамочко, – горнувся він до її колін. — Вона спалила всі твої фото, все викинула, нічого не залишилося, більше нічого не залишилося, мам… – плакав він, лежачи на холодній підлозі. 

   Тепер він запам'ятає її, тепер нарешті вона буде з ним. Запам'ятає кожну деталь її обличчя. Посмішку, колір очей, зачіску. Її руки такі м'які, обійми теплі, в них так тепло…так тепло. 

— Не йди, благаю, не залишай мене тут одного, – просив Артур, коли вона забрала пальці з його голови. — Забери мене з собою. Благаю, забери мене зі собою, – просив відчуваючи, що вона віддаляється від нього.

— Ще трішки, синку. Ще зовсім трішки, – прошепотіла йому на вухо. І потім кудись зникла, просто розчинилася. Ніби й не було її ніколи.

   "Ні, ні, будь ласка! Я тебе прошу, тільки не йди! Не залишай мене знову! Не залишай мене з ними! Благаю, мам!" Але вона вже не чула його…її вже не було. Вона вже пішла. І знову замість її теплих долонь були холодні слизькі стіни. Реальність страшніша за нічний кошмар.

   Двері несподівано прочинилися і знову повернулися вони.

— Вставай! – прокричав хтось до нього, але Артур навіть не поворухнувся.

— Ти оглух, вставай, кажу! – копнув його хтось в живіт.

Тиша.

— Та він весь палає! – сказав хтось торкаючись Артурового обличчя. 

— Треба сказати Петру.

   За кілька хвилин непритомний Артур знову сидів в тому самому кріслі.

— Несіть воду! – сказав Петро, спираючись на стіл і оглядаючи непритомного Артура.

— Йому треба в медпункт.

— Я сказав, принесіть мені відро холодної води! – гарнув Петро до них.

   Артур оговтався від того, що відчув, як холодний потік накрив його собою. 

— Очухався, Артурчик, – реготнув Петро. — То що, поговоримо знову?

   Гірке усвідомлення реальності накрило Артура хвилею безпорадності. Бліде обличчя змарніло. Губи висохли і порепалися. Червоні очі виявляли глибокий відчай і немічність. 

— Він зробив з мене людину…– шепотів Артур.

— Ти що там говориш? – запитав Петро намагаючись розібрати нерозбірний шепіт.

— Мама теж залишила мене…. – знову шепотів Артур.

— Говори голосніше, говори, де Степан!

— Навіть Віка залишила… – не припиняв шепотіти Артур.

   Петро підійшов, струсив його, намагаючись привести в реальність. Кілька разів вдарив по обличчю.

— Говори, якщо не хочеш, щоб твоя кохана Віка постраждала.

   Артур на мить застиг…Він знає. Звідки? Ні, він блефує, це все неправда. Він не може знати. Віка з Гнатом в безпеці.

— Ооо…опамятався, – реготав Петро. — Себе тобі не жаль, я вже це зрозумів, а її? – спитав хижого згинаючи голову. 

— Ти до неї не доберешся! 

— Та невже! Ми вже захопили вашу столицю! Скоро і до Львова доберемося, – потирав руки Петро.

   "Він все бреше!" – переконував себе Артур. Будучи в ізоляції, він не знав, що відбувається в Україні, він взагалі не знав, що відбувається за межами цих стін.

— Ти брешеш! Якщо б це було так, ти б вже мене вбив! – засміявся Артур тому в обличчя. 

— В тебе просто жар, ти не усвідомлюєш, перед ким знаходишся і що відбувається. Ми вже перемогли, а ви програли. України вже немає! Вже немає, Артурчику, – розмахував руками той.

— Брехня! – розсміявся Артур. — Це все брехня! – сміявся він. Піт градом залив очі, все тіло тремтіло. 

— Йому терміново потрібно жарознижуючі. Бо згорить! – сказав хтось до Петра. — Він на межі. 

— Ще трохи…ще трохи і він скаже, – відрізав Петро. — І хай горить разом з цілою Україною. — То де він? Де? Як мені добратися до Степана? Як? – тріпав Артура Петро, але він знову не реагував.

###

Схоже, якщо Степан нічого не придумає, Артуру і справді не довго лишилося...Гадаю Артур навіть чекає смерті, але ж не хочеться, щоб помирав, правда?