Розділ 19.1 Ти згниєш тут!

День 20

   Пройшло менше місяця, але таке враження, що вічність. Дні перетворилися на суцільний біль. Артуру здавалося, що тортури не закінчаться ніколи. Але кожного дня він говорив одне й теж: "Я нічого тобі не скажу, він зробив з мене людину." Йому здавалося, що ті мокрі стіни приросли до його тіла, що він сам перетворився на згусток мокротиння і плісняви. 

— Ну що, доброго ранку, Артурчику, – почув він вже знайомий голос. Якщо і могло бути щось бридкіше за ті мокрі стіни, то це голос Петра. Артур приречено відкинувся головою на стіну. 

— Маєш кепський вигляд, – кинув йому бородач, проходячи всередину. — Чув про тебе, що ти слабак, якщо так, то тобі не довго залишилося, – зареготав той, даючи Артуру знак, щоб він вставав.

   Артур, тримаючись за слизьку стіну, все ж підвівся, тепер нога боліла майже завжди. Навіть крізь сон він відчував біль. 

— Ходімо, ходімо, хлопчику. В мене для тебе є сьогодні десертик, так би мовити, – знову зареготав бородач. Від цього сміху огида підступала до горла.

   Артуру давали скупо їсти всі ці дні. Його раціон складався із незрозумілих каш сумнівного походження. І застояної несвіжої води. Тому мрії бодай про свіжу воду пульсували у свідомості. Коли він зайшов в набриднувшу для нього кімнату, то знову побачив на столі склянку з прохолодною водою. 

— А ось і твій десертик, пий! – сказав Петро, вказуючи на склянку.

   Артур жадібно став пити, відчув на язику солодкий присмак. Вода була підсолоджена цукром. Захотілося мимоволі посміхнутися, нічого смачнішого він не пив від початку війни. 

— Смачно, правда? – посміхнувся бородач, коли Артур з розчаруванням поставив порожню склянку на стіл. 

— Дякую, – сказав Артур, все ще відчуваючи солодкий присмак. Мимоволі прикрив повіки.

— Хочеш ще? – посміхнувся бородач. — То розкажи про Степана. Я сьогодні говорю з тобою, як ти завжди кажеш, як із людиною. 

— Юда продався за тридцять срібняків, а ти хочеш, щоб я видав Степана за склянку води з цукром? – посміхнувся Артур, розплющуючи повіки.

Петро теж лукаво посміхнувся.

— Ти не в тому положенні, щоб торгуватися, Артурчику. Але для тебе зроблю виключення, – говорив Петро так, наче робив для нього величезну послугу. — То яка твоя ціна?

— Ти певно, не знаєш, але життя людське безцінне, а тим паче, Степанове, – відповів Артур.

— Ти випробовуєш моє терпіння, Артуре, – роздратовано гаркнув бородач.

— Нічого не можу з цим вдіяти, – сказав Артур. 

— Зате я можу. Знаєш, що? Випробувати на тобі нові методи катування, – розреготався той. — У мене, знаєш, фантазія бурна. 

— Ну то вперед тоді, – сказав Артур, опускаючи голову.

   Петро підлетів до нього, наче шалений, кілька разів вдарив по обличчі.

— Ти мене починаєш дратувати, хлопче!! – гаркнув він в обличчя Артурові. — Я таких, як ти, за кілька годин ломав! Ти що про себе думаєш взагалі?? А? Що ти другий Степан?? Ти нікчема! Ніхто! Я роздавлю тебе, як хробака! Ти згниєш тут, згниєш!!!! – кричав Петро, як озвірілий. 

— Значить, я згнию тут, – спокійно сказав Артур, спрагло поглядаючи на склянку. 

   Петро це помітив, схопив її, кинув об стіну. Вона розпалася на дрібні друзочки.

— Вздумав робити з мене дурника, так?? Не вийде! Я тут головний! Я! Ти ніхто!! – кричав так наче був би несповна розуму. 

   Петро, як скажений ходив по камері, періодично поглядаючи на скривавлене обличчя Артура. Виглядав Артур і справді не дуже. Змарніле бліде обличчя віддавало синявою. Вилиці стали виразнішими. Волосся злиплося і було дуже грязне. Очі наче згасли, в них не було надії не тільки на щастя, навіть на життя.  

— Степан – той, хто зробив з мене людину, і тому таким звіром, як ти я точно не хочу ставати, – остаточно вивів його із себе Артур.

   Петро кинувся на нього з кулаками. Бив, поки той не втратив свідомості. Поки його не зупинили, щоб часом він не вбив Артура. Петра злив той факт, що Степан був вірним командиром, людина-сталь, його всі поважали, а до цього Петра ставилися з презирством і повагою лише через страх. Його бісило, що двадцять друга армія дає гідну відсіч другій армії світу. Що вони ніяк не можуть захопити маленьку країну Україна, яку хотіли взяти за три дні. А вже скоро буде рік! Навіть такого нікчемного хробака, як Артур, він не може зламати! 

###

— Ви мене взагалі чуєте, я кажу, що ваш син в полоні! – кричав Степан, як несамовитий у слухавку.

— Я вас чую, але, що я можу зробити? Потрібні гроші, просто назвіть суму, – почув Степан голос батька Артура. В нього аж руки тремтіли від злості на його батька. Схоже, Артур був правий, коли казав, що всім на нього байдуже. Відрахував п'ять секунд, щоб опанувати себе і сказав:

— Пане Тарасе, справа не лише у грошах. Потрібно писати заяви, подавати запити, щоб сколихнути трохи головнокомандування. 

— То пишіть, ви для чого там? 

— Він ж ваш син! – кинув Степан з якимось сумом.

— Син. То що тепер? Я казав йому сидіти за кордоном, сам поперся на війну. Одним словом, не затримуйте мій час, назвіть суму і закінчимо на тому…

   Степан жбурнув телефон, так і не давши відповіді. "От же ж погань!" – подумки крикнув він. Дзвонити до Тамари тим паче не хотілося. Але гроші дійсно не були б зайвими. Тож, опанувавши себе, все ж набрав і її.

— Доброго дня, Тамаро, – сказав він, коли вона взяла слухавку.

— Навряд чи він добрий, коли до мене телефонує ворог мого сина, – почув він насмішливий голос. — Хоча, стривай, ви ж тепер дружите, я чула, – розсміялася та.

— Артур в полоні, – швидко сказав Степан, від чого та припинила сміятися.

— Як же так, Степане? Де ти був?? Де? – крикнула вона явно розлюченим голосом. — Я вже змирилась з тим, що ти зробив з нього каліку, а тепер він взагалі може не повернутися! 

— Тобі потрібен Артур? – запитав Степан з останньою надією в голосі. 

— Мені потрібен мій син!

— Тоді допоможи мені його витягнути його.