Розділ 18. Обіцяю не залишити

День 2

   Навколо не було нічого, крім сирих і мокрих стін. Смерділо пліснявою. Віддавало відчаєм. Якби безвихідь мала запах, вона б саме так і пахла, чи, мабуть, смерділа б.

І що тепер? Це кінець чи лише початок? Артур намагався не думати ні про що. Навіть про себе і про те, що з ним буде. Саме до цього і йшло його життя. До якогось ось такого кінця. Нікчемного, як і він сам. Скаліченого і нікому непотрібного. Час ніби стояв на місці. Він намагався вести відлік, але, як тільки доходив до п'яти хвилин, знову починав рахувати з початку. Нарешті двері рипнули і хтось зайшов до камери.

— На вихід! – скомандував бородач, щедро штовхаючи Артура в поранену ногу. Тіло пробрало тремтіння, а ноги підкосилися. Якби не стіна, Артур, мабуть, впав би.

— Ти чого на ногах не тримаєшся, слабак? Ми ще навіть не вийшли, – розреготався бородач, штовхаючи Артура у плечі. 

   Його привели в задушливу маленьку кімнатку. Мабуть, тут влаштовували допити. Звідкись линули розпачливі голоси. В них навіть фізично відчувався біль, але було в них і ще щось. Мабуть, це зветься незламністю. 

— То що, Артурчику, поговоримо? – запитав у нього бородач, сідаючи навпроти нього. 

   Артур лиш посміхнувся, виявляючи таким чином зневагу до свого співрозмовника.

— І що ти хочеш почути? – запитав Артур, підводячи очі.

— Від розвідки нам вдалося довідатися, що Степан Морозний – твій командир і, що немало важливо, друг, – говорив бородач до Артура так, наче виграв у лотерею. 

— Нікудишня у вас розвідка, – розсміявся Артур. — Командир – це так, друг – точно ні. Швидше, я для нього ворог, – відрізав Артур.

— Так це ж навіть покращує ситуацію, – ніби жартівливо поплескав бородач Артура по нозі. — Значить, у нас з тобою спільний ворог. 

— Степан для мене не ворог, ворогом для нього є лиш я.

— Мені треба Степана, давно за ним полюю, минулого разу йому вдалося вибратися, але тепер з твоєю підтримкою ми разом його доконаємо, – реготав бородач, наче божевільний. 

— Пропонуєш стати мені Юдою? – глянув на нього з-під лоба Артур. 

— Я не змушуватиму тебе цілувати його, але, якщо ти не видаси його, то цілуватимеш мені ноги і благатимеш, щоб я вбив тебе, – навис над ним бородач, неприємно випльовуючи слова в обличчя.

— Цього не буде…

   Відповідь Артура розсмішила бородача, нареготавшись, він різко знову вдавив його у ногу, від чого Артур зігнувся і застогнав. 

— Та невже? …Мені здається, що ще кілька таких ударів в ногу і ти видаси мені цілу Україну. 

   У Артура почали тремтіти руки. Біль все ще застилав собою розум. Нога горіла полум'ям, застилаючи собою будь-які слова чи відчуття. 

— У тебе на роздуми ніч… – сказав бородач, дивлячись кудись у стіну. — Заберіть його звідси! – погорланив він до охорони. 

   Артура швидко підняли й повели назад у камеру. Нога все ще сильно боліла. Він не встигав за ними, але вони підганяли його стусанами. Коли нарешті з ним залишилася лиш темрява, він полегшено видихнув. 

   Дуже хотілося спати, але ліжка тут не було, лише мокрі слизькі стіни. Коли спина почала боліти все ж оперся на мокру стіну. Неприємний слизький холод одразу пробрався до тіла. Артур сидів і тремтів. Не міг ясно мислити, нога боліла пекельним болем. 

"Господи, допоможи мені!" – подумки говорив Артур, сидячи в темряві.

Більше ні в кого йому було просити помочі. Попри біль, втому, спрагу, йому все ж вдалося заснути. 

###

— Ти гарна така…– шепотів я їй на вухо.

   Вона сором'язливо опустила очі. Ох ці її очі, так би й дивився в них. Схоже, вони зводять мене з розуму?

— Дякую за піони. Вони такі гарні! – говорить і дивиться на мене захопливим майже дитячим поглядом. 

— Ти будеш моєю дівчиною? – запитую я її, проводячи по обличчю рукою. 

   Бачу в її очах захоплення. Я теж їй подобаюся, без сумнівів. Вона мило киває, ховаючи своє прекрасне обличчя серед бутонів. 

— Пообіцяй, що ніколи не залишиш мене, щоб не сталося, не залиш мене, – прошу я її, тонучи в глибоких очах. Хоча ні не прошу, благаю.

— Я, здається, закохалася у тебе, – несміливо зізнається вона мені, а я посміхаюся їй. Стає так тепло на душі. Усвідомлення того, що мене хтось кохає, як сонце огортає душу теплом. 

— Ти обіцяєш мені? – знову перепитую, беручи її долоні.

— Я обіцяю…обіцяю, – шепоче вона на вухо, але я чую його наче у своєму серці. 

   Солодке відлуння все ще лунає у вухах…Вікин голос, такий приємний, ніжний, теплий. А потім біль змушує мене прокинутися…І інший голос заставляє здригнутися.

###

День 3

— Вставай же ти! – почув Артур, як хтось товче його у ноги.

   Розплющив очі, над ним нависали два чолов'яги. 

— Петро вже зачекався тебе, – хапнув його один за шкірки, змушуючи підвестися. 

   Його знову привели в задушливу кімнату, де на нього чекав той самий бородач. 

— Сідай, – вказав той на стілець Артуру.

   Артур сів за стіл. Перед ним стояла склянка прохолодної води. Йому хотілося схопити її й випити все до останньої краплі.

— Можеш пити, – посміхнувся бородач, але Артур не наважувався взяти склянку. — Давай же, сміливіше! – сказав бородач, сідаючи навпроти.

   Артур взяв воду. З кожним ковтком ставало легше, в голові світлішало, розум збирався до купи.

— Бачиш, я не звір, – почав говорити бородач. — Я знаю, що тобі там про мене понарозказував Степан, що ми не люди. Але як бачиш, я можу бути хорошим, – посміхнувся той, але чомусь це не вселяло до нього довіри. 

— Степан нічого про тебе не говорив, забагато честі, – відрізав Артур, ставлячи склянку на стіл. 

— А ти неввічливий, Артуре Мищенко. А де, дякую за воду? За мою тепле прийняття? 

— Я не хотів до тебе в гості. Ти мене силою сюди привів.