Розділ 17. Відчуття приреченості

   Повернення на передову завжди було тягарем для Степана і полегшенням для Артура. Артур давно став частиною цього хаосу смерті, тож, коли потрібно було визначити групу, що піде на замінування території, він без вагань долучився. Йому не було що втрачати, крім власного життя. А його життя, по суті, нікому то й не потрібне було, навіть йому самому. Його ніхто не чекав, крім Тамари, тільки от він сам не хотів повертатися. 

— Ще одна одна будівля і повертаємося. 

— Я піду, – сказав Артур, розтираючи ногу. 

— Так ти ж в нас кривенька качечка, довго чекати доведеться, – пожартував один воїн, жарт якого одразу ж підтримали інші, вибухаючи сміхом.

— Я швидко все зроблю, – сказав Артур, збираючись йти.

— Стасе, Степан казав триматися разом, – кинув тому інший.

— Та якого нам всім туди пхатися….Хоче, хай йде, вперед….Ми будемо наглядати.

   Артур зайшов в порожню будівлю. Колись білі стіни були чорними та обдертими. Цікаво, хто тут жив? Чи щасливі були ці люди? А може, їх вже і немає в живих. Закінчив свою справу, окинувши осиротілий будинок прощальним поглядом. Так само виглядало і його серце, таке ж порожнє і чорне. В ньому більше ніхто не захоче поселитися. Воно, як і цей будинок, приречене на самотність і більше нікому вже не потрібне. Видихнув, вже збирався йти, як почув голос позаду.

— Аніруш, якщо не хочеш, щоб я прострелив твою бошню! 

   Страх підступив до горла. Усвідомлення реальності пульсом загупало у вухах. Він завмер на місці.

— Руки до гори і обережно повернися! — скомандував голос. 

   Артур підняв руки і озирнувся. Перед ним стояв військовий в москальській формі. 

— Молодець. А тепер обережно виклади усю зброю. 

   Артуру нічого не залишалося, як підчинитися. Усвідомлення того, що і хлопців могли захопити, страхом зводило аж до нудоти. Тому він, виклавши зброю, швидко глянув в бік їхньої машини. На щастя, він помітив, що вони вже були далеко і ворог їх навряд чи дожене. 

— Куди це ти п'ялишся? – запитав недруг, б'ючи його по обличчі. — На мене дивися! – гаркнув той. — Тут є ще хтось? 

   Артур заперечно похитав головою, на що отримав ще один удар.

— Ти добре подумав? – смикнули його, змушуючи підвестися. 

— Я даю відповідь з першого разу, – сказав Артур, дивлячись тому в очі.

— І як же так сталося, що ти тут один? Ти криса? 

— Я кульгаю…тому відстав, – відповів Артур, радіючи тому факту, що іншим вдалося втекти непоміченими. 

   Здається, така відповідь здалася ворогові переконливою, бо в Артурові і справді важко було не помітити каліку.

— Тоді вперед! – реготнув йому ворог під самим вухом. — Але спершу маєш вивести нас з цього мінного поля…

   Після того, як вони вийшли з замінованої території, його вдарили чимось по голові. В очах одразу потемніло. В пам'яті спливали найрідніші образи; очі мами Поліни, посмішка Віки і далі просто порожнеча.

   Коли він опритомнів голова віддавала тупим болем. Він відчув, що зв'язаний, на голові чорна тряпка, в роті кляп. Він не помер…на жаль. Значить, таки полон. Відчув в роті присмак власної крові. Безпорадність і безвихідь стуком серця закладали вуха. Його кудись везуть. Коли зрештою машина зупинилася і очі знову змогли бачити,  він почув чийсь голос.

— Цінний же нам екземпляр попався, – сказав якийсь бородач, завдаючи йому удару в поранену ногу. Біль відразу чорнотою застелив очі. Сльози самі бризнули з очей. 

— Ти пожалієш, що народився на світ хлопче! – прошепотів йому на вухо бородач. — А знаєш, чому? – запитав той, піднімаючи його за волосся і змушуючи дивитися в очі. Але Артур мовчав, на що бородач знову копнув його в поранену ногу. — Бо ти в роті Степана Морозного, – розреготався він, зловтішаючись Артуровими стражданнями. 

— В медпункт його, – скомандував бородач.

   Артура ще з кількома нещасними повели в медпункт. Медичний персонал ставився до них з холодом і якимось страхом. Їх вважали "бандерами" і ледь не звірами. Один погляд в очі змушував молодих медсестер лякатися, тому заборонено було навіть підіймати голову.

— Ти що, не чув наказу? – гаркнув хтось до Артура, хапаючи за горлянку. — Не дивися на неї! – почув він, після чого отримав болючий удар в голову. 

   Пройшов лише один день, а таке враження, що вічність. Бо той день був суцільним болем, а той біль був лише початком. Залишилося лише розпочати відлік до власної смерті, бо навряд чи йому вдасться вибратися звідси живим.

###

— Де Артур? – запитав Степан хлопців, що повернулися. 

Ті мовчки перезирнулися.

— Де Артур? – крикнув він голосніше. — Де він, я вас питаю? 

   Степан ще на початку цього завдання відчував якусь тривогу. Якесь нав'язливе передчуття, від якого він не міг звільнитися. Саме тому хотів піти разом з ними на це завдання, але начальство не дозволило.

— Та не мовчіть же ви! Скажіть хто-небудь мені, де він?

   Але ніхто не наважувався говорити першим. Всі мовчки перезиралися. Хоч Степан цього не визнавав, проте всі бачили, що Артур з Степаном останнім часом зблизилися.

— Його вбили, він підірвався? Та говоріть же ви!! – не стримався Степан. — Це наказ. Ти, – вказав він на одного з воїнів, – докласти про ситуацію.

— Ми завершували завдання. Залишалася остання будівля. Артур зголосився піти. Ми всі вже чекали в новаторі…Ми виявили ворогів занадто пізно. Вони вже були зовсім поруч. Ми не могли ризикувати…

— І ви залишили його там?

— Степане, у нас не було виходу! Ми всі могли померти. Ми чекали, скільки могли, але ти ж знаєш, як він ходить. Він не встиг би дійти до нас, його все одно би … – намагалися знайти виправдання хлопці.

— Хіба цьому я вас вчив?!...Разом, ви мали повернутися всі разом. 

— Якби він не кульгав, то, можливо, і встиг би добігти до нас, – знизав хтось плечима.

— Ви залишили його на вірну смерть! Ви всі! – кричав Степан, що ніяк не міг прийти до себе. Десь в глибині душі він розумів, що хлопці вчинили правильно, але прийняти таку правду не міг. Сам не розумів, що з ним коїться. Схопився за волосся, розпач здавив собою горло. Не хотів навіть думати про те, що Артура більше немає.