Розділ 16.2 Маю сумніви

Завтра Степан повертається на війну. Знову. Інколи йому здавалося, що вона ніколи не закінчиться. Що він там і загине…Ні, він не сумнівався в тому, що Україна переможе. Він сумнівався, що він переможе у битві із життям і смертю. 

Діна вже спала. Поцілував її, а потім дістав пакунок з грошима, що дав Артур. Перерахував гроші. Рівно дев'яносто  тисяч…захотілося плакати. Невже в його сестри і справді з'явився шанс на порятунок? Виглянув у вікно. На подвір'ї сидів Гнат, грав на гітарі. Швидко одягнув куртку, взяв гроші і пішов до нього.

— Моя сестра каже, що твої пісні лікують її, – сказав Степан, коли Гнат закінчив. 

— Я б дуже хотів, щоб так було, – посміхнувся Гнат до Степана. — Але я обов'язково поверну їй зір, я обіцяв їй, – винно опустив очі хлопець. 

— Власне про це….Ось, тримай, це тобі допоможе у цьому, – сказав Степан, простягаючи йому пакунок.

— Що тут? – здивовано запитав Гнат, приймаючи пакунок. 

— Гроші на операцію для Віки, – коротко відповів Степан.

Гнат був ошелений.

— Але звідки в тебе така сума? 

— Я скажу тобі, але Віка не повинна знати…

Гнат ствердно кивнув. 

— Ці гроші дав мені Артур.

   В Гната відібрало дар мови. Він був в ступорі, не знав, як на це реагувати.

— І ти отак просто їх взяв?? Я завжди думав, що, якщо б ти його побачив, то навіть говорити не став би з ним, щоб не убити. Я не розумію…

— Я теж не розумію поки що, можливо, колись я розкажу тобі більше…Але зараз не питай мене про нього, гаразд? 

   Гнат розуміюче кивнув. Степан вигляд дещо дивно та бентежно…

— Не тягни, Гнате. Я хочу, щоб моя сестра знову бачила. Їдьте в Німеччину. І, будь ласка, заберіть зі собою мою маму. 

— Степане, дякую тобі, – сказав Гнат, опускаючи йому руку на плече. — Артур, він що, разом з тобою на війні? – все ж обережно запитав Гнат. 

— Він…ну так. В моїй роті. У мене є сумніви щодо нього, але я поки не певен. Віці краще не знати, що то гроші від нього. 

— Ти правий, я хвилююся за неї…

— Не хвилюйся, Гнате, – посміхнувся до нього Степан. — Він ні на крок до неї не підійде, я це тобі обіцяю. Це лише наша з ним війна… – говорив він задумливо. 

###

   Прощання завжди вдавалося важко для Степана. Діни очі, як великі магніти тягнули його до неї, а війна тягнула від них. Ця клята війна! Кожен раз дивився на неї так спрагло, наче бачив востаннє. Бо хто зна? Можливо, ця їхня зустріч і дійсно буде останньою. Але він волів про це не думати, хотів думати лише про неї, лише про них. 

— Дядя, я тут малюнок намалювала, передасиш його тому воїну. Це подяка за подарунок, – сказала мала Ліля, прощаючись зі Степаном. 

   Степан взяв малюнок з рук малої. На ньому було зображене серце, обплетене квітами.   

— Гарно. Сама намалювала? – запитав він, присідаючи коло дівчинки.

— Ага, – кивнула мала.

— Але це буде нашим з тобою секретом, гаразд? – підморгнув він до малої, на шо та розуміюче кивнула.

   Степан швидко сховав малюнок в кишеню, помітивши, що до них вийшла Віка з Гнатом. Не хотів нічого говорити сестрі. Коли бачив її, розумів, що ненависть до Артура не безпідставна. Нарешті, попрощавшись з усіма, рушив в дорогу, повертався на війну разом з Артуром.

— Ну що, готовий до пекла? – запитав Степан Артура, коли вони разом їхали в автівці.

— Я якраз з нього лише вирвався… – прошепотів Артур, розтираючи ногу.

   Степан кинув на нього співчутливий погляд. Він знав, що Артура переслідують болі в нозі. А військовий спосіб життя лише погіршував ситуацію.

— Артуре, тебе треба комісувати. 

— Ні, – швидко відповів той. 

— Ти терзаєш себе, мучиш, навіщо?? Це нічого не поміняє! – підвищив на нього голос.

— А що мені робити? Що?? Комісуватися і повернутися до Тамари? Ні, тільки не це, – захитав він головою. — Тільки не це, краще вже померти. 

— Ти можеш жити окремо. 

Артура це дещо насмішило.

— Ти серйозно вважаєш, що вона дасть мені спокій? …Ні, спокій прийде лише тоді, коли ти вб'єш мене і помстишся за свою сестру. Тоді всім стане краще. 

— Я не хочу тебе вбивати, – прошепотів Степан.

— Це щось нове… – беземоційно сказав Артур. — Але і вибачити ти мене ще не можеш? – глянув він на Степана. Той дратівливо стис щелепи. 

— Поки ні, – сухо відрізав. 

   Артур знову перевів погляд кудись за вікно.

— Ліля така гарна. Це могла бути моя донька…. – роздумував вголос Артур. 

— Стули пельку. Чи ти вже геть страх втратив!? – розізлився Степан. — Ми з тобою не друзі, швидше недруги. Те, що я перехотів тебе вбивати, не означає, що я не захочу цього зробити знову!

— Гаразд, цього і так ніколи не станеться, не злись на мене, – благально попросив Артур. 

   Степан дещо пом'якшав, але вилиці все ще вигравали злістю. 

— Вона схожа на Віку…

— Та звісно схожа, вона ж її мати! – обурився Степан, — Тільки жаль, Віка її ніколи не бачила! – відрізав все ще у злості. — Забудь про неї. Вона більше ніколи не буде твоєю, – трохи спокійніше сказав Степан. 

— Знаю. 

— Заведи собі свою сім'ю. Дружину, дітей…

— А сенс?

— Тобто, сенс? Щоб бути щасливим. Щоб бути любимим, щоб тебе хоч хтось чекав врешті-решт…

— А сенс? – глянув на нього Артур. — Щоб вона знищила ще чиєсь життя. А я вже одного разу полюбив твою сестру і що? Ми обоє нещасливі…

— Вона щаслива, просто не з тобою…

— Зі мною вона б і не стала, -— сказав Артур, знову розтираючи ногу. — Я – пропаща людина.

— Ти завжди був таким? – різко запитав Степан.

— Яким? –  нерозуміюче запитав Артур.

— Таким поганцем? Просто зараз ти розмовляєш адекватно, думаєш, як нормальна людина, – міркував наче про себе Степан. 

— Та про що ти? – знову перепитав Артур. — Це, мабуть, ти на мене так повпливав, – посміхнувся він.

— А кошмари, тобі ще сняться кошмари? 

— Звідки ти знаєш про них? Віка розказувала? – здивовано запитав.

— Ні, з Вікою я не говорив про тебе, забагато честі. Я бачив кілька разів, ще на початку війни…