Розділ 16.1 Не відпущу

"Як добре вдома", – думав Степан, насолоджуючись кожною хвилиною проведеною з рідними. Маленька Ліля не злазила з його рук, а він лиш мовчки переглядався з Діною. Бачив в її очах сум. Дружина корила себе, тільки от чому? Вона ні в чому не була винна. Абсолютно ні в чому він не винив її, жодного дня, ні однієї хвилини, ні однієї секунди. Так, він хотів від неї дітей, але не ціною життя своєї дружини! Себе. Ось кого треба винити за все. Лише себе. Він зможе пройти все, але тільки не втрату Діни. Без неї він задихнеться, висохне, без неї не буде і його. 

— Дядю, коли ти знову поїдеш? – запитала мала, дивлячись на Степана жалісливими очима.

— За кілька днів, – відповів він, гладячи дівчинку по голові.

— Я не хочу, щоб ти їхав, – припала до його грудей мала, обіймаючи рученятами. 

— Маленька, я теж не хочу їхати, але треба…

— Але Діна сумує за тобою, – відповіла Ліля, кидаючи сумний погляд на його дружину.

— Я теж за нею дуже…безкінечно, – відповів їй Степан, цілуючи в щічку, поглядом обіймаючи Діну. 

— А хтось хоче народити для мене братика або сестру? — обурилася мала демонстративно складаючи руки на грудях. 

— Так це запитання не до нас, а до твоєї мами з татом? – здивувався Степан. 

— Ммм, – невдоволено протягнула мала ще більше насуплюючись. — Мама з татом кажуть, що тепер ваша черга, — тикнула мала пальчиком Степану в груди. 

— І до нас дійде черга, маленька, – відповів Степан.

— Угу, а то я не маю з ким гратися, – похнюпилась та. — А, сходи зі мною в парк, – попросила мала роблячи очки круглими.

— Якщо тебе мама пустить з нами, то ходімо, – відповів Степан Лілі. 

   Мала миттю випригнула з його колін і побігла до Віки з Гнатом питати дозволу.

— Ти був би чудовим батьком, – сказала йому Діна, беручи за руку. Він притягнув її до себе і прошепотів на вушко:

— А ти колись станеш найкращою матір'ю, – вона посміхнулася на його слова. — Я тобі це обіцяю. Не муч себе, благаю. Не можу дивитися на твої страждання, – попросив він, притискаючи її до себе і мимоволі поцілував в губи.

— Ой, – сказала Ліля, що забігла в кімнату, закривши обличчя ручками. — Я нічого не бачила, – говорила мала, беручи Степана за руку, на що той з Діною дружно розсміялися. 

Коли мала вже була одягнена і всі збиралися виходити, Степан легко схопив Діну за руку зупиняючи. 

— Нічого не забула? – запитав пронизуючи поглядом. 

— Та наче ні? – знизала плечима Діна. 

— Тьоть, дай вушко, – попросила мала на що Діна нагнулася до неї. 

— Шапку, – прошепотіла Ліля, — Ти забула одягнути шапку, – говорила мала так наче відкривала всесвітню таємницю. На що Степан схвально їй посміхнувся та погладив по голові. 

Діна неохоче насадила головний убір і беручи Лілю за руку вийшла. 

— Та гарна ти! – кинув їй Степан у слід. 

   Степан гуляв, тримаючи Діну за руку. Мала бігала навколо, кидаючи м'ячик. А за ними з-за дерева спостерігав Артур, що теж вийшов прогулятися з Тамарою. Хоч він ретельно ховався, щоб бути непоміченим, але походка пораненої ноги його видавала. Артур стояв і спостерігав за чужим щастям. Таким справжнім, щирим, взаємним. А він стояв там і почувався таким зайвим, самотнім, розбитим.

   Лілін м'ячик зупинився всього в метрі від Артура. Він вже готовий був кинутися підбігти до нього, щоб віддати дівчинці, але відчув, як хтось міцно схопив його за ногу. "Ну звісно, Тамара. Її лещата приросли до моєї душі", – майнуло в голові.

— Ти куди? – почулося під вухом. А її пальці ще сильніше впивалися в поранену ногу, завдаючи сильнішого болю. — Забув, що ти тепер мій…раб? – шепотіла вона зі смішком. — Я вже одного разу відпустила тебе…Ти так і не став щасливим, пам'ятаєш?

   Від сильного болю в нозі в Артура виступили сльози, Тамара не могла цим не скористатися.

— Ну, – перекривила вона обличчя. — Ти що, плачеш?? – просміялася вона. — Ходи, мамочка пожаліє тебе, – продовжувала говорити, нарешті відпускаючи поранену ногу. 

Може їй подобалося дивитися на його муки? А може вона й хотіла, щоб він мучився? А може Тамара була роздратована тим, що її син будучи з нею, спостерігав за іншим? Зовсім чужими людьми…

— Ходімо, – сказала Тамара хапаючи його за руку.

   Артуру нічого не залишалося, як покинути парк під руку з Тамарою. Кульгаючи, він йшов вслід за нею, залишаючи своє серце в тому парку. Спалюючи останні крихти надії на щастя, на свободу. "Ще кілька днів…кілька днів і він повернеться назад на війну. А там хто знає, може, смерть принесе йому довгоочікувану свободу і він нарешті стане вільним?" 

   Степан бачив це. Стиснув зуби і кулаки. Якщо міг він когось більше ненавидіти за Артура, то це його хвору мамашу. А може він і ненавидів його більше? Сам не міг дати відповіді на це запитання. Але одне він знав напевно, він його ще не пробачив, ще не пробачив.

###