Розділ 15. Ради неї

   Розкішний великий будинок, в якому жило купа людей, а водночас всі були там самотніми. Ніхто нікого не чекав. Кожен жив сам по собі. І так і не жив ніколи по-справжньому. 

"Золота клітка", – подумки проговорив Артур. "Добре, що ти сюди так і не потрапила, Вікуся."

Артур, прикульгуючи, зайшов у будинок, де одразу почув цокіт знайомих підборів.

— Синку, чому ж ти не сказав, що приїдеш? – налетіла на нього з обіймами Тамара, наче і була люблячою мамою. Артур різко відсторонився від неї.

— Давай без цих сімейних формальностей. Зараз камери вимкнені і ніхто не бачить нашого не ідеального життя. Тому, просто будь собою, – кинув він їй непривітно.

— Але, синочку, твоя мамочка дійсно за тобою сумувала… – сказала Тамара, роблячи ще одну спробу спіймати його в свої обійми. Але Артур відчайдушно відсахнувся, від чого втрачаючи рівновагу, впав.

— Ти правий, синку, – зареготала Тамара. — Сентиментальності залишимо в стороні. Мій безхребетний синочок тепер і в прямому значенні цього слова став таким. Ти нікчемний, і вигляд твій такий же! – сказала вона, стаючи перед ним навколішки, щоб прошепотіти це йому на вухо.

   Зрештою, все ж підвівшись, Артур глянув їй в очі і відповів.

— Нам треба поговорити.

— А ми що, тільки що не говорили хіба? – запитала Тамара, погладжуючи його по голові.

— Ні, це були лиш твої жалюгідні спроби розчавити мене. Але я можу допомогти тобі в цьому. Допомогти тобі зламати себе. 

— Так…а це щось новеньке, – сказала Тамара, вигинаючи губи у посмішці. — Шо ти маєш на увазі? Поясни…

— Я зроблю те, що ти завжди хотіла…

— І що ж?

— Зізнаюся тобі в коханні, назву тебе мамою і обійму тебе без примусу…Щиро, ти це відчуєш. А якщо треба, то і на коліна стану, – відповів Артур, опираючись на стільницю.

— Так, так…А це щось зовсім новеньке. І яка ж ціна? – запитала вона, явно зацікавлена такою пропозицією.

— Дев'яносто тисяч євро.  

Тамара здивовано вирячила очі. 

— То тебе дійсно можна було купити за гроші.. – розреготалася вона. — Ось так от просто…

— То як? – запитав він, не зважаючи на її зловтішання.

— Навіть не знаю, синку, розумієш, зараз війна, економіка впала і дев'яносто тисяч євро – це велика сума, навіть для такої люблячої матері, як я, – прошепотіла вона, торкаючись його обличчя. 

   Артуру хотілося зімкнути очі, вирвати її руки від свого лиця, але він, стиснувши зуби, все терпів. "Заради Віки, заради того, щоб вона бачила."

— Чого ти хочеш?

— Ну, скажем так, мене зацікавила твоя пропозиція, – відповіла вона, нарешті відсторонюючись. — Але сам розумієш, три слова "я тебе люблю" не варті таких грошей. 

— Що? 

— Тебе. Мені потрібен ти. Як люблячий син і люблячий чоловік. І зваж, я закриваю очі на твою інвалідність. На твою хвору голову, яка не була потрібна ніколи і нікому, крім мене. Але я ж не дурна, чи ти думаєш, я не розумію, для чого тобі гроші?...Віка, ти все ще залежний від тієї дівиці! Ти досі так любиш її, що готовий ради неї на коліна встати переді мною??

— Я готовий навіть вмерти ради неї…– сказав він. — Ради того, щоб вона знову могла бачити.

— Ти більше ніколи не бачитимеш її! Ніколи! Ніколи!!!

— Це ще одна умова?

— Вважай, що так, – сказала Тамара. 

— Я не думаю, що вона і сама хотіла б мене бачити хоч коли-небудь, – сумно відповів він. — Я на все погоджуюся. А як же батько?

— Батько? – розреготалася вона. — А коли він вдома то буває? — Твій батько завжди буде моїм чоловіком. Навіщо мені такий жалюгідний чоловік, як ти? Мені вже вистачило тебе в якості жалюгідного синочка! 

— Але спершу має закінчитися війна…Спершу маю виконати свій обов'язок перед країною. 

— А якщо тебе вб'ють? – холоднокровно запитала вона.

   Артур підійшов до неї зовсім близько, потім несподівано для неї самої обійняв.

— Мамочка, прошу тебе. 

   Тамара оторопіло стояла посеред кухні, все ще вагаючись, чи прийняти його обійми. 

— Будь ласка, люба моя, я ніколи в тебе нічого не просив, а зараз благаю, – опустився він перед нею на коліна, обіймаючи її ноги. — Я не відпущу, поки не погодишся допомогти мені, – говорив Артур зі сльозами на очах. — Ради мене, зроби будь ласка, це ради мене. Стань на один день моєю люблячою матір'ю. Тою, яка розуміє. Тою, яка зробить все ради свого сина. 

   Тамара нарешті відповіла на його обійми, допомагаючи йому підвестися. Вони хвилину дивилися в очі один одному.

— Гаразд, синочку. Це було щиро, – визнала вона, — Я дам тобі гроші, але після війни ти маєш повернутися до мене. До своєї матері. 

— Обіцяю, – сказав він їй, не відводячи погляд. — Обіцяю бути твоїм хорошим синочком. 

— Гарна дитина, – погладила вона його по голові задоволена собою. 

###

   "І тут цей Артур не дає йому спокою", – дратувався Степан, коли на наступний день до нього подзвонив Артур і попросив про зустріч. "Чого він від мене хоче? Чого вчепився, як той реп'ях?" – подумки огризався Степан. "Але хай краще чіпляється до мене, ніж до Віки. Ні, до Віки його я навіть на крок не підпущу!".

— І чого тобі треба від мене? – гаркнув Степан до Артура.

— Ти купив їй подарунок? 

— Купив. 

   Артур полегшено видихнув, він не сумнівався в Степані, але все ж не міг не переживати. 

— Дякую, дякую тобі.

— Вона казала сказати тобі дякую і ще…

— Що ще… – з якимось хвилюючим передчуттям запитав Артур. 

— Що вона тебе любить. 

   Слова Степана, як меч розсікли Артурову душу. Дитина, його змогла полюбити дитина. Чиста ангельська душа, яка не знала, що він насправді зовсім не хороший дядя. Він той, хто скалічив її матір, він той, хто скалічив її життя. Але він і той, хто понад усе на світі мріяв бути на місці Гната і звати її своєю донькою. 

   Артур стояв мовчки, опустивши голову, мабуть, ховав сльози, які непрохано набігли йому на очі.

— Тільки не розплачся тут мені, – невдоволено сказав Степан. — Якщо б Ліля знала, що це ти позбавив її матір можливості бачити, навряд чи б вона сказала тобі такі слова. Вона всього лиш невинна дитина, яка ще не розуміє зла цього світу.