Розділ 14. Спати спокійно

   Степан завжди хвилювався перед зустріччю з Діною. Постійно горів бажанням побачити її і насолодитися поглядом очей, наче б вони зустрілися вперше. Погляд його дружини знищував собою всю його злобу і був найсильнішою зброєю у світі. Тільки от ця зброя не вбивала, а навпаки — дарувала життя. 

   З-за дверей вже доносився лай Джексона, а це означало, що вся сім'я вдома.

   В рідній оселі було затишно. Так не було за його дитинства. Але тепер, коли кожен знайшов частку своєї душі, тут панувала ідилія. З гостьової кімнати доносилися звуки Гнатової гітари, з кухні голос мами і сміх маленької Лілі. А просто біля нього, сидячи зовсім поруч, була його дружина – найніжніша жінка у світі.

— Лілічка, тут дядько Степан тобі подарунки привіз, – гукнула Діна малечу, ставлячи подарований Степаном букет у вазу.

— Подарунки! – почувся дзвінкий дитячий голосок із кухні. — Вже біжу!

   Степан любив цю малу кнопку, але і не знав, як себе з нею поводити. Та й бачилися вони лиш кілька раз. У всьому була винна клята війна.

— А мама казала, шо мені сьогодні вже чотири, – видала Ліля, смішно витягуючи чотири пальці перед Степаном. — То де подарунки? – запитала мала, шукаючи очима подарункові коробки.

— Будуть, але спершу треба дядька поцілувати у щічку, – сказала Діна, бажаючи, щоб Степан якнайбільше просякся добром та ніжністю, якої в його житті зовсім було мало.

— Ну добре, – відповіла малеча, похнюпивши голову і підійшла до дядька. Той швидко підхопив її на руки і посадив собі на коліна. — Ай, ти колючий такий! – видала Ліля після швидкого чмоку дядька в щоку.

   Від цього всі розсміялися, а Ліля нетерпляче потерла ручки.

— Ну, де подарунки? – запитала вона, простягаючи долоньки.

   Степан дістав з-за дивану дві великі коробки. Мала з захватом бігала очима, думаючи, за яку б то прийнятися першою.

— Яку хочеш спершу розпакувати? – запитав Степан, не відпускаючи малу із рук.

— Цю, – тикнула дівчинка пальчиком на подарунок від Степана.

— Давай! – відповіла Діна, допомагаючи малечі розпакувати.

— Ого! – крикнула мала, дістаючи звідти велику іграшкову собаку, що вміла співати, розмовляти і лаяти. — Дуже схожа на Джексона, – сказала Ліля, радіючи, що тепер і у неї буде власна собачка. — А тут що? – запитала, несміливо поглядаючи на іншу коробку.

— Розпаковуй, це теж для тебе, – сказав Степан. 

— Це ти мені стільки подарунків привіз? – допитувалася мала, розпаковуючи подарунок.

— Це тобі інший дядя передав, – відповів Степан, підморгуючи малій.

— А він добрий? – запитала Ліля.

— А чому питаєш?

— Ну, мама казала мені, від поганих дядів нічого не брати, – пояснила Ліля, смішно знизуючи плечима.

— Мама правильно казала тобі. Той дядя захищає Україну, тому, напевно, він хороший воїн. І зробив для тебе хороший подарунок, – уникнув відповіді про хорошу людину Степан. Діна глянула йому в очі і одразу зрозуміла, від кого був другий подарунок.

— Тільки Віці не кажи, – шепнув їй на вушко Степан, від чого дружина розуміюче хитнула головою.

— Ого! Це ж замок для принцеси! – з захватом крикнула мала. — Я дуже такий хотіла. 

— Справді? – розділяла захват малої Діна.

— Та…тут може жити тільки справжня принцеса. 

— Така, як ти, – погладила її Діна по голові.

— Дядь, дай вушко, – попросила малеча.

   Степан нахилився до малої, підставляючи їй вухо. 

— Скажи дяді від мене "дякую",  – прошепотіла мала. 

   Степан швидко підвівся, бо не уявляв, як має сказати такі слова Артуру.

— Дядь, – ляснула себе ручкою малеча по голові, мовляв, я ще не договорила. Потім помахала рукою, змушуючи його знову наставити їй вухо:

— І скажи йому, що я його люблю… – посміхнулася дівчинка, лоскочучи його своїм сміхом.

— А тобі не здається, що це зайве? – шепнув їй Степан у відповідь. 

— Ні, він ж захищає мене, так? – запитала мала, на що Степан ствердно кивнув. 

— Ну…так що скажи, не забудь. Обіцяєш? – запитала мала голосно.

   Як же Степану не хотілося давати таку обіцянку. Нащо він взагалі брав ті гроші в Артура??

— Слово воїна, – відповів він, але без усмішки. 

   Потім з кухні показалася мама, одразу приймаючи сина в свої обійми. А потім Ліля привела і Віку з Гнатом, щоб показати їм свої нові іграшки. Хоч Віка і не бачила тих подарунків, але, чуючи захват в словах доньки, не могла не радіти разом з нею.

###

Степан з Діною повернулися до себе додому. Її очі відображали небо, як і раніше. Як же він її любив! Свою ніжну квітку, таку тендітну, лагідну, щиру. Цінував кожен її дотик, погляд, поцілунок. Дивився на неї з захватом та теплом. 

— Чому ти не сказав мені тоді, що буде війна, чому залишив одну? – запитала Діна без звинувачення, без натяків, без образи. 

— Я хотів, щоб тієї ночі ти спала спокійно. Хотів створити для тебе ідеальний день, – пояснив він цілуючи її долоні. — Мені так не вистачає тебе…дуже не вистачає…

— Чому ти прийняв подарунок від Артура? Він там разом з тобою? – запитала Діна зазираючи йому в очі. Степан опустив її долоні. Не хотів про це зараз говорити.

— Дін, давай не будем про це… – попросив дещо холодно та відсторонено.

— А про що? Про що тоді будем? – з нотками розчарування запитала дружина.

— Про нас…сьогодні давай говорити лише про нас. Я дуже щасливий, що в цей день ти стала моєю, – прошепотів він їй на вухо викликаючи у її тіла тремтіння. — Я ради тебе готовий гори звернути, — говорив Степан, але раптом відчув чиїсь незрозумілий дотик до своєї ноги. Він перелякано сіпнувся, прискаючи тим самим дружину до стіни.

— Матінко рідна, – крикнув він спускаючи погляд в низ. На що Діна гучно розсміялася. 

— Це всього лиш кішка. Ти чого це лякливий такий! – сміялася вона вона йому просто на вухо. 

Степана нарешті попустило, але от відпускати свою дружину він зовсім не збирався. Лиш сильніше притиснувся до неї вбираючи її тепло. 

— Це той самий блохастик? – запитав він беручи кішку на руки.