Розділ 13.2 Зменшити число ворогів

   Кожен крок Артура все більше нагадував йому про його безпомічність і непотрібність. Він сам довів себе до такого життя. В цьому була винна не війна, не обставини і навіть не Тамара, в цьому винен був він сам. Він в минулому наробив багато помилок, всіх напевно і не пригадати. Але одну пам'ятав добре. Нарешті дійшов до зоомагазину, але, на жаль, через пізній час там вже було зачинено. Вирішив подзвонити за вказаним номером.

— Доброго вечора, в вас є кошенята? – запитав Артур, як тільки почулося в телефоні протяжне алло. 

— Доброго вечора, є. Але ми вже не працюємо, приходьте завтра, – відповіли йому.

— Плачу потрійну ціну, – сказав Артур, сподіваючись, що продавець таки погодиться під'їхати.

— Гаразд, за півгодини під'їду, – відповіли йому і дали відбій.

   Віктор сказав йому, що подруга Віки Ірина досі живе у Львові. Що вона вийшла заміж і наче щаслива. Артур знав, що вона точно його не чекає, та взагалі його ніхто не чекає. 

— Це ви мені телефонували на рахунок кішки? – запитав чоловік, підійшовши до зоомагазину. 

— Я, – коротко відповів Артур. 

— Значить, недаремно я їхав. А то дружина казала мені, не їдь, розводять тебе…То і справді хочете купити кошеня? – запитав продавець, дивлячись на Артура недовірливим поглядом.

— Так, справді. І заплачу потрібну ціну, як і обіцяв.

— Ну тоді проходьте, – запросив його всередину чоловік. — Яка порода потрібна? 

— Бенгальська є у вас? – запитав Артур, шукаючи очима потрібну кішку.

— Ну взагалі є, але це дорога порода. Ви точно будете купувати? – недовірливо запитав продавець. 

— Точно. То скільки вона? – запитав Артур, коли побачив кішечку, яку дістав продавець. "Схожа, дійсно дуже схожа на ту, що в неї була," – подумки сказав собі.

— П'ятдесят тисяч. Маєте такі гроші? 

— Плачу двісті тисяч і забираю, – відповів Артур, дістаючи гаманець. Потім відрахував потрібну суму і простягнув продавцю. — Дякую, – сказав Артур, забираючи кішечку в переносці.

— Тобі дякую, – відповів продавець, все ще перераховуючи кошти. 

— І корму ще дайте, так, щоб на пів року вистачило, – додав Артур, подумав, що, можливо, зараз не той час, коли люди можуть дозволити собі заводити домашніх улюбленців. 

— Ну то ще на тисяч п'ятдесят потягне, – почухав затилок продавець. 

— Заплачу сто, – сказав Артур, дістаючи з переноски налякану тваринку і пригортаючи її до себе. 

   Коли все було готово Артур зрозумів, що самотужки йому не справитися, тож довелося дзвонити до давнього знайомого.

— Віктор, привіт. Ти зайнятий зараз? – запитав Артур.

— Які люди, Артуре! Ти ж знаєш тарифи. Мій час, твої гроші.

   "І справді, деякі речі навіть з приходом війни залишаються незмінними," – подумав Артур.

— То забери мене і відвези в одне місце. Адресу зараз скину. 

— Гаразд, друже. Скоро під'їду, – відповів Віктор.

— Ти як там? – запитав Артур, заглядаючи в клітку до наляканої кішечки, що відчайдушно нявкала. — Плачеш? Не плач, все буде з тобою добре. Про тебе там попіклуються. А от про мене немає кому піклуватися, – сумно сказав Артур.

   Холодний вітер здіймав з бруківки пожовкле листя. Над містом почала ревіти сирена, сповіщаючи про повітряну тривогу. Хтось спішив в укриття, хтось продовжував так само йти, як і до цього. Усвідомлення того, що люди здатні звикнути до всього, струмом вдарило в голову. Певно так само і Віка колись звикла до його принижень і обвинувачень. Але була одна річ, до якої Артур ніяк не міг звикнути – це самотність. Степан казав йому, що війна – це не місце для одинаків, але, схоже, йому взагалі просто не місце серед людей. 

— Привіт, воїне, – сказав до нього Віктор, що нарешті доїхав. — Я бачу, ти нормально так затарився, – сказав, оглядаючи припас корму. — Ти що, настільки обділений любов'ю, що вирішив собі пухнастика прихопити? – запитав Віктор, заглядаючи в переноску. — То гайда зі мною ввечері до клубу, там тебе не обділять любов'ю. 

— І тобі привіт, – нарешті вставив слова Артур, простуючи з переноскою до машини.

— Але бачу, ти трохи не в формі зараз для клубів, – почухав Віктор затилок, побачивши, як Артур кульгає.

— Я якраз зараз у формі. І нарешті в тій, що треба, вперше за життя, – відповів йому Артур, обережно сідаючи в автівку.

— То я бачу, ти дуже правильний став, друже, – підколов його Віктор.

— Я просто став собою, – сказав Артур, обережно ставлячи коло себе переноску.

— То що за порода? 

— Бенгальська кішка. 

— І навіщо вона тобі? 

— Це не мені, – коротко відповів Артур. 

— А кому тоді? – запитав Віктор, нарешті поклавши весь корм в багажник.

— Скоро дізнаєшся.

   Артур продиктував йому адресу і вони нарешті рушили. Поранена нога почала боліти від довгої дороги та втоми. Стиснувши зуби, Артур намагався про це не думати. Хтозна, може і до болю з часом вдасться звикнути?

— То скільки заплатив за пухнастика?

— П'ятдесят.

— П'ятдесят штук за кота. Та ти з дуба рухнув?? Тебе явно надули, Артуре.

— Для мене не важлива була ціна.

— Ти дивний якийсь. Сам не схожий на себе… – констатував товариш.

   Така заявка явно повеселила Артура. Це те, що він мріяв почути про себе.

— Тільки не кажи, що це для Віки.

— Ні. 

— Хух, а то я вже думав, ти геть того, Артуре. Хоча я чув ти мав поранення у голову на війні, ну то воно і не дивно….Чекай, ми що їдемо до тої, як її…ну подруги твоєї Віки? – здивовано запитав.

— Правильно мислиш.

— Так…стоп, – мотнув головою товариш. — Ти що, вирішив стати на праведний шлях? – розреготався Віктор..

— Ні, я просто захотів стати людиною, – відповів йому Артур.

— Я чув, що війна змінює людей, але щоб настільки… – продовжував сміятися Віктор. — То ти хочеш подарувати тій Ірці нову кішку замість тої, яку колись грохнули? Я правильно зрозумів твою логіку.

— Правильно, – коротко відповів Артур.

— Ну ти й дивак, Артуре, – все ще сміючись, говорив Віктор. — То ж навіть не ти ту кицьку роздавив, а мамаша твоя.