Розділ 13.1 Нікому немає діла

   Артур вже майже місяць пробув у лікарні. Самотність гнітючою тишею давила на нього. Єдиною відрадою був шматочок неба, що бачив крізь вікно. Його більше ніхто так і не відвідав. Та він і не хотів цього. Самотність – це те, що він заслужив по праву!

   Він був радий, що Тамара більше не приходила. Але дуже засмутився через те, що батько так і не прийшов. Його батько завжди тримався від нього, наче в стороні. Не раз Артур, ще коли був маленьким хлопчиком, хотів його тепла, але завжди отримував лише гроші. "Синку, я не маю часу йти з тобою на атракціони. Ось, бери кошти, сходи з Тамарою чи з друзями. Я все оплачу. Будь які твої забаганки," – говорив його батько, гладячи його по голові. 

   Та Артуру не потрібні були атракціони, качелі, цирки…Йому хотілося лиш трішечки тепла. Справжнього батьківського тепла. Один раз батько сходив з ним до цирку. І то майже весь час з кимось листувався, а потім взагалі вийшов, мовляв, тут занадто гучно, щоб поговорити по телефону. А Артуру так хотілося розповісти йому, що клоун запросив його на сцену, що він гладив маленьку собачку, що вміла робити чудернацькі штуки. Як пробував надути великі мильні бульбашки. Батько завжди був у своєму світі роботи. Коли була вільна хвилина приділяв час своїй дружині Тамарі і лиш, якщо залишався вільний час – Артуру. 

   Може, він і любив його, але сильніше, все-таки, любив кошти. Син від наркоманки його мало цікавив, хоч він і оплачував його навчання в приватній школі і в дорогому університеті. Але по-справжньому ніколи не цікавився його життям. Батько вважав, що все необхідне він йому дає і будь-які проблеми чи забаганки можна вирішувати грошима, а дарувати тепло та любов – це справа матері. 

   Віка була першою людиною в його житті, що прийняла його таким, який він є. Він, відчувши від неї тепло, не міг не полюбити. Її не цікавили його кошти, як це бувало зазвичай з іншими. Не цікавило його минуле, її цікавив він сам. Тепер Артур розумів, що Віка була ніжною квіткою, яку він знищив. Затоптав своєю жорстокістю. Своїми безкінечними підозрами та доріканнями. 

   Повертатися на війну було єдиним розумним варіантом для Артура. Хоч через важкі поранення його могли комісувати, проте він не захотів. Навіщо? Щоб повернутися додому? А що там вдома? Хто там на нього чекає? "Мамочка", що знову вчепиться у нього як п'явка, чи таточко, який одразу спитає, що йому такого купити, щоб розрадити. Ні, це все для нього вже остогидло. Ця вся фальш, несправжність…Тут на війні він відчував себе справжнім. Відчував себе потрібним. Почав відчувати себе людиною. 

   І байдуже, що він тепер кульгатиме і що лице зовсім не прикрашатимуть викарбувані рубці. Він навіть був цьому радий. Так він хоч трохи був чимось схожий на свого командира. На Степана. 

— То як твоя нога, Артуре? – запитав Степан, зайшовши до нього в палату.

— Майже, як нова, – посміхнувся Артур, намагаючись встати. 

   Перші спроби були не дуже вдалими і Артура дратувала така його незграбність. Але в голові він собі говорив: "Ти заслужив це все! Ти заслужив!". Зрештою, прикульгуючи, він все ж піднявся на ноги. 

— Маєш кепський вигляд, – сказав Степан, спостерігаючи за його незграбністю.

— Я вже казав тобі, жалість – останнє з почуттів, яке б я хотів, щоб ти відчував по відношенню до мене. Краще вже ненависть! – сказав Артур, зрештою взявши контроль над своїм тілом.

— Ти певен, що в такому стані хочеш повернутися на війну? – запитав Степан, адекватно оцінюючи можливості Артура.

— Певен, – коротко відповів той.

— Невже повернення до мачухи лякає тебе більше, ніж можливість смерті?

   Артур мовчки глянув десь у вікно. Одна згадка про цю жінку змусила його тіло перетруситися. 

— А хіба ти б не радів такому перебігу подій? Хіба не ти сам завжди хотів мене вбити? – запитав Артур дещо відсторонено.

— Якби хотів твоєї смерті, не врятував би тебе, – тихо відказав Степан.

— Хм… – задумливо мугикнув Артур. — Це щось нове. 

— Але не думай, що я пробачив тебе, Артуре! Гнів все ще сидить в мені. 

— Розумію, – коротко відповів Артур, наближаючись до виходу. — Час повертатися до кузні, де ти з мене формуєш людину. 

— Час, – відповів Степан, проводжаючи його поглядом.

   Їдучи в машині, вони обоє мовчали. Повномасштабна війна вже тривала близько дев'яти місяців. Знову наближався холод. Той вбивчий холод, що розпочався в лютому і досі лютував у серцях. 

— Віка… – почав говорити Артур.

   Почувши ім'я сестри з уст Артура Степан нервово стис кермо. Він любив говорити про сестру, тільки не з тим, хто знищив її життя.

— Віка, вона ну…Вона так і не бачить? 

— Скажи, ти випробовуєш моє терпіння, Артуре? Я, здається, казав тобі, що не хочу чути ім'я моєї сестри з твого рота, – гаркнув він на Артура, від чого той закинув голову на сидіння і втупився десь у вікно.

— Я не хотів…Я не хотів, щоб так трапилося.

— Ти…що? Тоді якого милого ти вилив її в очі ту кислоту?

— Я не знаю, що на мене найшло тоді! Я не знаю! В мене була неконтрольована агресія, але я не хотів кривдити Віку.

— Була?. А зараз є? Зараз по-твоєму ти нормальний?? – крикнув Степан, ударяючи по керму.

— Я не знаю. Думаю так. Тамара після того випадку запхала мене в психлікарню. 

— А ти що, думаєш, це було зайвим? – пирхнув Степан.

— Ні, схоже не було. Вона сказала мені: "обирай: в'язниця чи психлікарня". 

— То виходить, ти добровільно обрав лікування? 

— У мене не було вибору! Я і сам бачив, що зі мною коїться щось не те, щось не здорове, це щось лякало мене. Тільки твоя сестра мене розуміла, вона одна мене підтримувала. 

— І от бач, до чого привела її доброта? – гримнув Степан.

— Віка спочатку любила мене, я це відчував…Але потім з появою Гната – це була лиш жалість з її сторони, лиш жалість до мене…

— Який же ти нікчема, Артуре. 

— Знаю, через те і прошу не жаліти мене, не жалій мене!!!

— Ну, ну…Ще вважай, не розплачся тут мені, як п'ятирічний хлопчик. Я точно не той, хто пригорне тебе і погладить по голові, – нервово кинув Степан, на що Артур лиш відчайдушно посміхнувся.