Розділ 12. Казка, в яку ти вірив

Артур лежав в палаті і дивився у вікно. Коло нього на тумбі лежала все та ж світлина. Шматочок його життя, щасливого та безтурботного. Рани боліли, але найбільше боліла душа. Скільки ж він накопичив в собі злоби за ті всі роки? Ненависті і болі. Скалічив життя коханій людині, і так і не навчився любити. 

   Єдине, про що мріяв, якнайшвидше вилікуватися і повернутися на війну. Щоб хоч десь бути корисним. Щоб вчитися бути кращим, добрішим, вчитися бути людиною.

   Медсестра прийшла змінити пов'язки. Якби ж вона могла так само легко змінити його життя. Залікувати рани душі. 

— До вас відвідувачка прийшла, – сказала медсестра, посміхаючись. Вона була єдиною людиною, яка проявляла до нього хоч трохи тепла з початку війни. 

   Артур на мить подумав, що це могла бути Віка. Спогад про колишню кохану приємно кольнув у серці. Але потім усвідомив, що це аж ніяк не можливо. 

"Може, батько?" – на мить спливло у свідомості.

— Хто? – запитав Артур з надією.

— Каже, що це ваша мама, – посміхнулася медсестра в надії, що принесла хорошу звістку. 

   У Артура наче все обірвалося всередині. Крижаний холод спустився до самих одвірків душі.

— Зараз я закінчу і вона прийде до вас, – сказала медсестра, а Артур відчайдушно схопив її за руку, поглядом благаючи "Не треба!". Медсестра перелякано глянула на нього і запитала:

— З вами все гаразд? 

— Так, – відповів Артур, відпускаючи її руку. 

— Все готово, зараз ваша мама прийде і одразу стане краще, – сказала медсестричка Артуру, наче б він був маленьким хлопчиком.

   Артур лиш ледь усміхнувся. "Тато не приїхав", – сумно подумав він, знову дивлячись у вікно. А от Тамару не хотілося бачити взагалі. Ніколи! Жодної хвилини. Бо вона йому не мати, а ненависна мачуха!

— Ну, привіт, синку, – почув він приторний голос Тамари, що зайшла в палату, як тільки вийшла медсестра.

— Я не твій син, – відрізав Артур так і дивлячись і вікно. 

— Скільки років пройшло….а ти досі пручаєшся, – посміхнулася жінка, сідаючи поруч. — Синочку, не відкидай мене, – торкнулася вона його рукою, від чого він мимоволі сіпнувся.

   Тамара почала викладати гостинці на лікарняну тумбу, а Артур продовжував мовчати.

— Синочку, що ж тобою зробила ця війна, – знову почала говорити жінка, торкаючись Артурового обличчя. Йому були огидні її дотики, але він терпів, як всі дні до цього. — Але я вже тут, поруч з тобою. Все скоро заживе, сину, — говорила жінка, але це не було схоже на слова люблячої матері, швидше скидалося на лицемірство холодної мачухи. 

— Ради Бога, не називай мене синочком, — попросив Артур крижаним голосом.

— Але чому, любий? Ти ж моя дитина, – далі продовжувала вона пестячим голосом.

— Досить! – крикнув Артур. — Замовчи, чуєш замкни!! – кричав він. – Я не твій син, ти не моя мати! Я не твоя власність! Не твоя! І ніколи, чуєш? Ніколи нею не стану!– проговорив він, втомлено опускаючи голову. — Я не твій син…не твій син….— говорив він вже тихо, ледь чутно, борючись із сльозами, що нахлинули йому на очі. 

— Ну,ну, не плач! – поплескала вона його по плечі. —Хіба личить таким дорослим хлопчикам плакати? – запитала вона, наче не помічаючи його слів.

   Артур нервово розсміявся, змахуючи залишки сліз.

— Ти точно якась божевільна…

— Айяяй….хіба можна так говорити про люблячу матінку? – посміхнулася вона.

— Я не твій син! – чітко викарбував він кожне слово. І надалі, щоб Тамара не говорила, він стверджував лише одне:"Я - не твій син! Ти мені - не мати!" Зрештою жінка вийшла з свого образу доброї матінки і прокричала, немов озвіріла:

— Ну все, досить! Досить з мене цього! Хочеш знати правду, так? 

— Яку ще правду?! Правда лише одна, ти — не моя мати. І ніколи нею не станеш, щоб не робила! 

— Але я хотіла нею стати…хотіла. 

— І ради цього лупцювала, так? Насильно любима не будеш…

— А хіба не теж саме ти робив зі своєю Вікусею? А, а ну скажи мені…хіба не заставляв її так само любити себе?? – розсміялася вона. 

— Замовчи, чуєш, не говори про Віку, – гаркнув він на неї.

— Але вона все одно вибрала іншого, – продовжувала сміятися вона. — Нарешті без очей змогла розгледіти, який ти монстр. Ти такий же, як я! Я огидна тобі, а ти огидний їй! Ти безхребетний нікчема, який нікому не потрібен….Крім мене, синку. Крім своєї люблячої матінки Тамари ти нікому не потрібен. Навіть своєму батьку, хіба ти не бачиш?

   Артур думав, що більше ніколи не знатиме болю від цієї жінки, але як же помилявся, вона різала його на кусочки, шматувала словами. 

— Чому батько не приїхав? – сумно запитав він. 

— У нього справи, – сухо відповіла. — Ти ж знаєш, у нього гроші завжди були на першому місці.  А потім вже я, ну і ти, – посміхнулася вона, – Але, зрештою, хтось же має платити за твоє лікування, а тягнеш ти, синочку, багатенько. 

— Ну пробач, що твій любимий синочок так дорого тобі обходиться, – з нотками іронії вимовив Артур. 

— Мене от інше цікавить, як це так сталося, що твій заклятий ворог Степан врятував тебе, а не добив там же? – з лукавою усмішкою запитала Тамара.

— Бачу, твої інформатори добре працюють, –  пирхнув Артур.

— Їм добре платять, але, яка б з мене була мати, якщо б я не приглядала за своїм синочком. А ти думав, твій товариш Віктор дружив з тобою по-справжньому? – почала сміятися Тамара. — О, ні, ні. Він просто приглядав за тобою за моєю вказівкою. Виконував всі твої витівки, – гладила Тамара його по голові. — Я ж мала догоджати своєму синочку. Мій маленький хлопчик, невже ти думав, що ти і справді комусь потрібен, крім мене, своєї матінки? – запитала вона, заглядаючи йому в очі. — Айяяй, мій, хлопчик, тебе так ніхто і не зміг полюбити, крім мене. 

   Артур знав, що Віктор дружив з ним виключно із-за грошей, але те, що робив це по вказівці Тамари – не знав. Гірке усвідомлення її тотального контролю над своїм життям впало важким каменем у серці. 

— Синку, я ж казала тобі, що з Вікою в тебе нічого не вийде. Але мій синочок хотів пограти у любов. Я дозволила тобі.