Розділ 11. Дійти вдвох

Події минулих років…

Вона сміялася йому просто в обличчя. 

— Ну я ж казала, казала тобі. Не втримаєш її, випорхнула пташечка з твоєї клітки, – говорила Тамара крізь сміх. Артур знеможено сидів на стільці. — Ну, але є я ж, – трохи заспокоївшись, сказала Тамара. Підійшла до Артура, почала розминати йому шию, шепочучи на вушко. — Мамочка потурбується про тебе! 

Він не відповідав, сидів непорушно.

— Ти навіть заміж запропонував їй вийти за тебе. Чесно кажучи, ти мене здивував, – посміхнулася вона. — Вибрав найдорожчу сукню…Мушу визнати, синку, твої іграшки стали значно дорожчі, ніж ті, що я купувала тобі в дитинстві. Але мені для тебе нічого не жаль, – шепотіла вона, розминаючи його плечі.

— Забери від мене свої руки! – зірвався Артур з місця. — Геть, не говори до мене! – кричав він роздратовано. — Це ти в усьому винна, твої настанови зруйнували нас! Це все ти! 

— Ні, синочку, – сміялася вона. — Таким монстром завжди був ти! Ти і лише ти! Ти знищив сам все. Ось так-от. Ти не втримаєш її, вона вже давно дивиться на іншого і нічого ти з цим не поробиш! – крикнула вона йому вслід. 

   Коли Артур кудись пішов, дістала телефон і подзвонила до Віктора:

— Вікторе, прослідкуй за моїм синочком. Бо може накоїти дурниць…Ну ти ж його знаєш, він трохи не в собі. 

   Артур пішов до Віктора, сам не знав, як прийшло в голову взяту ту кислоту. В голові знову стукали слова: "я ж казала…ти не зможеш змусити її дивитися лише на тебе…".

   А далі все, як в тумані… Віка, він кричить на неї, вона на нього. Сам не усвідомлював, як так сталося,що вилив на неї ту кислоту.

   "Так він точно божевільний! Його треба ізолювати від суспільства. Таким, як він, не можна любити і їх теж ніхто ніколи не полюбить."

Теперішній час…

— Хлопці, занадто близько не підходьте! – кричав Степан. 

   Потроху захоплені позиції загарбниками воїни ЗСУ відвойовували назад. Та платили за це вони занадто високу ціну. Дуже багато з тих, хто прийшов з навчання на війну, уже повернулися назад додому. Щоправда уже в цинкових гробах. Багато було скалічено, та не тільки тілом, але й душею. 

— Гради! Усім в укриття. 

   Артур не зрозумів, що сталося, бо спочатку болі не було. Лиш кров і частинки власної плоті лежали поруч. А потім якесь незрозуміле миготіння перед очима і темрява. 

— Забираємо поранених і назад, – скомандував Степан. 

— Артура важко поранено, – сказав до командира один з воїнів.

   Степан швидко озирнувся. Артур лежав непритомно. У нього була поранена права нога і найстрашніше – голова. Степан підбіг до нього, намагався знайти пульс. "Ще живий!". Треба зупинити кровотечу. 

— Турнікет, швидше! – попросив Степан.

   Медики не могли допомогти всім. Поранених сьогодні було дуже багато, тому намагалися врятувати найперше тих, хто зможе дотягнути до госпіталю. Найважчими вважались поранення у голову та живіт. 

— Степане, він не жилець. Ти глянь на нього! – сказав хтось до нього. Але Степан впевнено продовжував далі. Коли кровотечу було зупинено, прийнявся оглядати голову. 

— Ти не зможеш накласти турнікет на голову. Та й немає часу, треба відступати. Ворог скоро буде тут! Залиш його, він не той воїн, за якого варто боротися.

— То буду робити тампонаду! – огризнувся Степан. —  Артур – гнила людина, але воїн він хороший. Забирайте інших і відступайте. Я за вами.

— Але, Степане!

— Давай! Виконуй наказ! – крикнув він, закриваючи рану на голові Артура стерильними бинтами. Намагався швидко тампонувати рвану рану, все сильніше притискаючи бинт просочений гемостатиком.

   Обстріли не припинилися. Воїни вже були далеко попереду, вороги трохи позаду. Лише Степан з Артуром посередині. Навколо все гуділо і ревло. Світ нагадував пекло. 

— Давай, Артуре! – бив його по обличчі Степан. — Прийди до себе! Ну же! Ти мусиш мені допомогти.

   Артур зрештою відкрив очі. Не розумів, де він і що з ним. Біль застилав світ, простір був наче в тумані.

— Давай…Що я казав тобі? Війна – не місце для одинаків! Тому давай разом, треба йти вперед. Вперед, якщо не хочеш тут померти. Я от не хочу! – говорив Степан, намагаючись підняти Артура на ноги. Але той немічно падав раз за разом. Ноги були наче з вати. Все тіло боліло, особливо голова. 

— Ну, давай же!! Допоможи мені! – крикнув на нього Степан. 

   Коли вони піднялися, Степан навалив на себе Артура. Максимально підтримуючи, змушував йти. Той трусився, наче б мав лихоманку. Ледве перебираючи ноги, так і не міг зрозуміти  де знаходиться. В пам'яті спливали події минулих днів, щасливих і теплих. Очі мами Поліни і коханої Віки. Вона посміхається йому, дивлячись прямо в очі. Він посміхається їй. 

— Швидше, Артуре. Тобі треба йти швидше. Ворог скоро наздожене нас. Треба пройти хоча б ще кілометр, а там вже далі безпечна зона. 

   Але Артур нічого не чув. Бачив перед собою лише її очі. Такі ясні, великі. "Віка…Вікуся…" – шепотів він. Може, він помирає? Може, вже помер... Потім картинка змінилася. Вуха пронизав крик. Це був крик розпачу, крик болі. Віка тримається за обличчя. А він стоїть поруч. Хтось заштовхує його в автівку. А вона там, кричить, сама…і темрява…просто темрява.

— Артуре, та щоб його! – сказав Степан, коли помітив, що Артур втратив свідомість. 

   Степан сів на землю. Поруч лежав Артур. "Треба дійти, треба дійти, вдвох!". Трохи відпочивши, взяв Артура на плечі. 

— Ну і кабаняра же ти! – сказав, повільно рухаючись вперед. 

— Треба просто пережити ще 5 хвилин. Лише п'ять хвилин. Один, два, три… – рахував Степан, ледве переставляючи ноги. — Боже, я не питаю, чи ти є. Знаю, що є, бачив Тебе в очах своєї дружини. Допоможи мені! Дай сили дійти! 

   Важка ноша валила його з ніг. Кров з обличчя Артура заливала і його власні очі.