Розділ 10. Біль дитячої душі

Події минулих днів…

— Дай мені телефон! - крикнув Артур. 

— Ні, ми домовлялися два тижні. Треба почекати, якщо хочеш, щоб вона боялася тебе втратити, – спокійно відповіла Тамара, пиляючи нігті. 

— Та мені все одно, що ти там вирішила. Я не можу без неї. Мені треба з нею поговорити! – говорив Артур у розпачі. Тамара зірвалася з місця, очима впялася в Артура. Схопила його за комір, притягуючи до себе, потім прошепотіла в обличчя:

— Ти так ніколи не змусиш себе поважати. Так і бігатимеш до неї і плакатимеш їй в коліна. А вона тобі ніхто! Все одно вона тебе залишить. І буду тільки я. 

Артур вирвався з її задушливих обіймів. 

— Вона не залишить мене, вона мені обіцяла. 

Тамара наповнила кімнату сміхом. 

— Пусті балачки, мій хлопчику! Це все пусті балачки, ти не зможеш її втримати. Ти їй не потрібен. У неї вже з'явився інший.

Події сьогодення…

   Дні змінювалися місяцями, а тремтіння замінялося силою, егоїзм самовіддачею. Страх відступав, натомість приходила відвага. Степан просто не впізнавав Артура. Той не боявся брати найскладніші завдання, не тремтів від свисту куль, більше не боявся за своє нікчемне життя. 

— Відступаємо, всі назад, – командував Степан після невдалого контрнаступу. Число супротивників було сотні, у той час, як їх було лише десятки. Рухатись далі означало приректи усіх на вірну смерть. А, Степану, як головнокомандовичу, було цінне життя кожного військового. — Ігоре, забирайте поранених і відступаєм. Артилерія прикриє. 

   Ігор кинув швидкоплинний кивок на Степана і на мить зустрівся очима. Це були останні миті життя друга. Бо вже за кілька секунд той лежав мертвим від влучного пострілу у голову. Степан закричав, здавалося він перекрикував усі постріли та вибухи. Підбіг до бездиханного тіла товариша. Знову подивився тому в очі, але вони вже були скляними. В них відображалося німе мовчання та вічний спокій. Степан тримав його тіло і думав, чому саме Ігор? Чому не Артур?? Глянув на Артура скоса, той, наче прочитавши його думки, опустив голову. 

— Степане, потрібно відступати, – почув він позаду себе. Але для нього наче зупинився час. Наче реальність перестала існувати. Наче він втратив самого себе. — Степане, його вже не повернути. Чуєш?? – Той чув, але наче не слухав. Тримав в руках бездиханне тіло Ігора і дивився десь в небо. Але навіть там не було полегшення. Лише клуби чорного диму та кіптяви, лиш крики тих, хто прощався із життям. Лиш душі тих, хто зараз туди линув. 

…

   Степан сидів мовчки цього вечора зовсім один. Не було поруч веселої компанії Ігора. Не було його товариша. Більше не було…Як же Степан ненавидів цю війну! Скільки ще життів вона забере? Скільки ще згине душ? Але здатися — це не вихід, краще вже загинути. Але не віддати ворогу ні шматочка рідної землі. 

Ігор був зі Степаном від початку. Йшов пліч-о-пліч. Такого товариша в нього більше не було, та й не буде. Чому так стається, що смерть обирає найкращих, найгідніших, а такі, як Артур, продовжують жити?

   Шорох змусив Степана озирнутися. Ну, звісно, хто б це міг бути, як не Артур?

— Ти таки напрошуєшся, щоб я тебе колись підстрелив, – пробурмотів Степан, знову повертаючи погляд до неба. 

— Цього разу у тебе в руках немає гвинтівки, тож схоже, ти більше не бажаєш моєї смерті, – спокійно відповів Артур.

— Помиляєшся. Я якраз сидів і думав, що на місці Ігоря сьогодні мав бути ти! – огризнувся Степан явно не радий такій компанії. 

— Мені жаль твого друга, Степане, – сказав Артур, підходячи ближче та кладучи йому руку на плече. Степан різко смикнувся і, развернувшись, сказав:

— Не смій говорити зі мною так, наче ми друзі! Ніколи! Ніколи, чуєш? Ти не станеш моїм другом! – твердо сказав Степан, дивлячись прямо Артуру у очі. 

— Я не збираюся замінити собою Ігоря! – крикнув хлопець. — Я лиш хочу, щоб ти нарешті в мені теж побачив людину. Людину! Розумієш??

— Щоб бути людиною потрібно вчиняти так, як людина, думати, як людина, а ти чим думав, коли роками знущався із моєї сестри? Га…Чим ти думав? Ти був по відношенню до неї людиною!? – кричав Степан, грізно нависаючи над Артуром. 

   Артур закрив обличчя руками, біль, розпач, безвихідь розривали його зсередини. Йому хотілося ридати, як мала дитина. Вити, кричати, більше не відчувати цього тягаря ненависті, йому хотілося бути прощеним. 

— Знаєш у чому різниця між нами, Степане? – зрештою сказав Артур тремтячим голосом. — Ти зміг прожити свій жах. Я знаю про твого батька. Віка багато чого мені розказувала, розумію, чому ти хотів його вбити. Але все ж ти не зламався, виріс людиною. Не став таким, як він, – тихо говорив Артур, теж дивлячись десь в небо. — А я от не зміг…

— Що ти маєш на увазі? – запитав Степан зрештою трохи стриманішим голосом. —  Ти крутелик з багатої сім'ї розбещений батьками. Ти і близько не відчував того, що пережив я і Віка в дитинстві! Бачиш ось це? – сказав Степан, вказуючи на своє обличчя. — Це все через нього! Через мого батька! Це він мене зробив таким! – говорив Степан з невимовним болем в очах. Глибокий рубець на його обличчі, який не затягнеться ніколи. Але ще більший був десь глибоко в душі.

— Ти нічого про мене не знаєш… – прошепотів Артур, опускаючи голову.

— То розкажи, давай! Але не чекай, що це зможе виправдати твоє насилля!

   Місячне сяйво робило обличчя Артура надзвичайно блідим. Він був схожим на живого мерця. Але збліднув він насправді не від світла. А від спогадів. 

— Ти правий, я ріс розбещеним крутеликом, – почав розповідати Артур, від чого Степан невдоволено пирхнув. — Моя мама померла, коли мені було чотири. Багато хто з мого оточення навіть не знає, що Тамара – не моя рідна мама. Коли вони з моїм батьком Тарасом одружилися, Тамара одразу ж мене усиновила і попросила називати її мамою. Та мені не хотілося, бо я знав, що вона не моя мати.