Розділ 9. Жахи минулого

Події минулих днів…

— Що це з тобою? – запитала налякана Тамара, як тільки побачила закривавлене Артурове обличчя. 

— Нічого… – коротко відрізав він.

— Хто це зробив з тобою? Кажи!!! Я роздавлю його, як хробака! – кричала Тамара, як навіжена, намагаючись оглянути його припухле обличчя.

— Забери свої руки! – крикнув він. — Спочатку мене перестань давити! А тоді берися за інших! – відрізав він їй, висмикуючи обличчя з її рук. 

— Синочку, я лише хочу захистити тебе. Це Степан? Це він так познущався з тебе? – не відставала, душила далі своєю нав'язливістю та награною турботою.

— Яка різниця!? Відстань від мене, відчепися врешті-решт!!! - крикнув він, наче не своїм голосом, зриваючи горлянку.

— Так діло не піде, – говорила, не зважаючи на його крик. — Йди в душ, освіжись, а я зроблю тобі ромашкового чаю, — сказала жінка, допомагаючи йому роздягнутися.

— Я ненавиджу твій ромашковий чай, – тихо сказав він, все ж підкоряючись їй. 

— Ти і мене ненавидиш, – пожала плечами Тамара, — А я твоя мати, а чай приведе твої думки до ладу, допоможе заспокоїтися… Давай, давай, – підганяла вона його.

   Коли він вийшов з душу вона вже сиділа на кухні з гарячим напоєм.

— Ти мені скажи, чому не дав здачі йому? Ти ж вмієш в мене добре битися.

— Я на це заслужив…

— Не верзи дурниць! – крикнула вона. — Це все Віка винна, сама довела тебе. І навіть не вздумай дзвонити до неї після цього, ти мене зрозумів?

Він мовчки кивнув.

— Хай трохи постраждає, поплаче, подумає. Не тільки тобі ж плакати, – хмикнула вона. — Треба її навчити, щоб знала. А зі Степаном ми розберемося, не хвилюйся.

###

Події теперішніх днів…

   Навчання давно закінчилося, але почалося інше навчання, навчання самого життя. А точніше – боротьба за життя. Кожен воїн після закінчення запеклого бою думав, як прожив ще один день, як вижив у цьому пеклі. А завтра — невідомість для кожного з них. Навіть наступна хвилина для них невідома, є лише зараз…Лише ці 5 хвилин, які ти або проживеш, або помреш. 

   Тривали сильні обстріли з артилерії, а також запуски ворожих дронів. Рухатись далі було небезпечно, тож було прийнято рішення перечекати в опустілих будівлях. Хоч Артур був на війні уже кілька місяців і звик до цього хаосу смерті, проте досвіду йому все ще бракувало.

— Та куди ти преш, хлопче?! – почув Артур, як хтось схопив його за барки і затяг за стіну. Він швидко озирнувся, це був товариш Степана Ігор. — Зажди,тут почекаємо, – сказав Ігор, сідаючи на підлогу. 

— Дякую, – видавив з себе Артур.

— За що дякуєш? – глянув на нього Ігор з-під лоба. — Тобі треба бути уважнішим, якщо не хочеш схопити пулю в голову. 

— Навряд чи за такий вчинок тобі подякує твій командир, – прошепотів Артур. 

— Про що ти говориш, хлопче? – здивувався Ігор. 

— Степан ненавидить мене, тож думаю він би був радий, якщо б я загинув від тих ворожих куль, – опустивши голову, сказав Артур. 

   Ігор пильно подивився на нього і, усміхаючись, сказав:

— Не верзи дурниць, хлопче. Ти, напевно, зовсім не знаєш Степана, якщо таке говориш. 

   Артур теж посміхнувся і заперечливо похитав головою. 

— Ні, це ти просто не знаєш мене, Ігорю. Степан мене ненавидить. Я погана людина, я зробив з його сестрою таке…

— Я все знаю.. – перебив його Ігор. — Степан мені розказував, –суворо глянув на нього Ігор. — Але Степан ніколи не бажав би смерті тим, за кого відповідає. Повір, я знаю, що я говорю, – продовжив Ігор, закриваючи очі від гучних обстрілів. 

— Він хоче вбити мене, я це відчуваю, він хотів це зробити з того самого моменту, коли ми побачилися на навчанні. 

— Та невже? – розплющив очі Ігор і вирячився на нього. — А мені от здається, навпаки, Степан хоче захистити тебе, бо інакше б нащо йому було йти у це кляте місце??

— Що ти маєш на увазі? – здивовано запитав Артур.

— Степан проводив навчання, але сам попросився піти на війну разом з твоєю бригадою. Думаєш, це співпадіння? Тільки я от в співпадіння не вірю, – хлопнув у долоні Ігор, від чого Артур мимоволі дригнув. Це трохи насмішило Ігоря, і він, сміючись, сказав:

— Я ж кажу, бракує тобі ще досвіду, хлопче. Якщо ти ледь в штани не наклав від мого хлопка, то куди тобі до війни, – зневажливо кинув Ігор. — От Степан і цяцькається з тобою.

   Така інформація дещо вибила Артура із колії. Він сидів, задумливо дивлячись кудись у стелю. 

— Ти скажи мені краще, нащо ти його сестру мучив стільки років? Якщо не любив її, навіщо знущався з дівчини?!

— Я любив Віку…

Така відповідь вивела Ігоря на сміх…

— Та що ти верзеш, хлопче, – знову хлопнув Ігор у долоні, від чого Артур знову сіпнувся. — Аякже, любив і тому шмальнув їй кислоту в очі. Ти чого такий дьорганий взагалі? – реготнув Ігор. — А, я забув, у тебе ж проблеми ж психікою, – знову посміхувся Ігор. 

— Я не люблю, коли на мене кажуть хлопчик і поводяться, як з дитиною, – відрізав Артур.

— Ой-ой, яка ти в нас цяця, – відказав Ігор, кривлячи обличчя, явно знущаючись над Артуром. — Так що ж зробити, якщо поводиш ти себе, як налякане хлопчисько.

— Я за віком майже такий, як Степан. 

— Це нічого не змінює для мене. Степан поводиться, як мужик, а ти, як налякане дівчисько. Правильно він казав про тебе, що ти нікчема і безхребетний. Такі тільки й вміють ображати слабших за себе, таких, як Вікуся, а потім оправдувати своє насилля любов'ю. Це не чоловічий вчинок. 

— Мене накручували багато років, ти не розумієш… – похитав Артур головою, а Ігора знов пробило на сміх.

— Та що ти верзеш таке, хоч раз візьми відповідальність на себе за свій вчинок! Ти що, пружина якась, для чого тобі голова була?? Ааа…!?

— Я не хотів її відпускати… – прошепотів Артур.

— О, це вже більше схоже на правду!