Розділ 8. Сьогодні не твій день

Події минулих днів…

— Ти ясно зрозумів мої інструкції? – запитала Тамара бармена, якому добряче заплатила. 

— Так, – впевнено відповів той, – Засипати Віку компліментами, пофліртувати, вивести на посмішку, – перерахував бармен. 

— Вірно, – посміхнулася про себе жінка, — І одна дуже важлива деталь: Артур повинен все бачити! Ти мене зрозумів? 

— Так, повірте, я знаю, як посміхнутися до дівчини, щоб зачепити, – зухвало сказав хлопець. 

   Артур довго терпів пронизливі погляди офіціанта в сторону Віки. Зрештою зірвався і вийшов у вбиральню. Руки тремтіли. "Вона повинна дивитися лише на мене, лише на мене!" Тремтячими руками дістав телефон. Набрав до Тамари.

— Привіт, синочку, – почувся солоденький голос матусі. 

— Ти була права, я не зможу втримати Віку, – говорив він.

— Що сталося, синочку? Невже твоя дівчина сміє дивитися на когось, крім тебе? – питала із награним подивом, стримуючи смішок.

— На неї постійно п'ялиться якийсь офіціант, вона йому посміхається. 

— Айяя! Так не годиться, – почала вона. — Кидай її!! – прошипіла наче змія — Вона все одно втече від тебе! 

— Ні, ніколи…Чуєш, ніколи я її не залишу!

— То зберися, покажи їй. Застав дивитися лише на себе! Давай, синку, – говорила зухвало і владно.

  Коли Артур дав відбій Тамара сиділа і дивилася на свою задоволену гримасу у дзеркалі. "Все йде по плану. Я врятую свого синочка від тої дівки з маминими очима. Бо лише я можу бути його мамою і коханою. Лише я!!" 

   Коли Артур повернувся офіціант вже терся біля Віки, засипаючи його дівчину компліментами. Вона посміхалася, але на флірт наче не відповідала. Артур більше не міг на це дивитися. Схопив її за руку, вивів на вулицю. Вона, як налякана пташка говорила йому, що нічого такого не було, а в голові засіла фраза Тамари "зберися і застав її дивитися лише на себе!" Артур не стримався і дав їй ляпас. Злякався. Віка почала плакати, а він припав до неї, благаючи прощення. Але вона пішла, а він так і залишився стояти під дощем. 

   Що він накоїв? Артур схопився за голову. До нього постійно нав'язливо дзвонила Тамара. 

— Де ти, синочку?

— Я вдарив її… – прошепотів тремтячим голосом.

— Де ти? – знову питала, не зважаючи на його слова.

— Який же я негідник …Це все ти, ти винна!

   За півгодини Тамара вже обіймала його,  не випускаючи з обіймів.

— Ти вчинив вірно…Це вона тебе спровокувала! – говорила впевнено, притискаючи до себе. — Через це кажу тобі, кидай її, бо вона погубить тебе! Ну, не плач, не плач мій хлопчику, – сказала Тамара, мимоволі цілуючи його в губи. 

— Що це ти коїш? – вирвався він від неї. — Я не люблю тебе, бо ти не моя мати і ніколи нею не станеш! А Віку люблю не за те, що в неї мамині очі, а просто за те, що це Віка. Вона добра і хороша…Вона не така, як ти! – крикнув Артур, закриваючись в себе в кімнаті.

   "Біжи, біжи, мій хлопчику. Але від мене не втечеш!" 

###

Теперішній час…

— Куди направляють рядового Артура Мищенка? – запитав Степан. 

— До піхотної 67 групи, – почув він. 

   Важко видихнув, адже новини були невтішними. Якщо на артилерійських позиціях у Артура ще були якісь шанси на виживання, то в піхотному підрозділі на такого зовсім недосвідченого бійця, як Артур, швидше за все, чекала смерть. 

   "Чому мені не все одно?" – дратувався Степан. "Здався мені цей вилупок!!? Яке мені взагалі до нього діло! Здохне, то здохне! Він на це заслужив!!!" 

— Хто там командир? 

— Ще не назначено.

   "Степане, не роби дурниць. Нащо тобі твій же ворог? Нащо він тобі??" — підказував здоровий глузд, але язик вже говорив:

— Я хочу бути в його бригаді.

— Степане, навіщо тобі це?? Ти потрібен на навчаннях, твій досвід безцінний у підготовці бійців. Та й до того ж, там безпечно, – переконували його. 

   Степан не був із тих, хто ховатиметься за орденами. Він сам поведе своїх бійців, а не направлятиме когось на вірну смерть. Якщо помирати, то разом, якщо перемагати, то теж разом. 

— То що, назначаєте мене головнокомандувачем 67 піхотної групи чи ні? – стояв на своєму.

— Твоя воля, комбате. 

   Зрештою, бригада була сформована. Артилерійська група прикривала піхоту, а та мала іти у наступ. Навколо розривалися снаряди, люди, небо. Хтось помирав, хтось жив далі. 

— Степане, у нас проблема, – сказав Ігор.

— Що сталося? 

— Артур. Він…

— Що з ним? – невдоволено гаркнув Степан. 

— Тобі краще самому подивитися, – розвів руками Ігор.

   Степан пішов до окопу, де був Артур. Хлопець сидів серед болота і грязива, затуливши голову руками. Розхитувався взад-вперед, повторяючи одну й ту ж фразу: "Ми тут загинемо, ми всі тут загинемо."

— Та щоб його… – сказав Степан, застрибуючи в окоп. —  Ану зберися, чуєш!! – крикнув він Артуру, але той продовжував закривати вуха руками і говорити: "Ми всі помремо тут, всі помремо."

— Відставити нюні і ниття, рядовий Артуре! –  кричавв Степан, але нічого не допомагало. —  Та що ж це таке! – дратувався Степан все сильніше. Підійшов до Артура, різким рухом розвернув до себе і сказав:

— Ти більше не боягуз! Чуєш мене, Артуре! Ти воїн! Воїн, розумієш, хлопче? Так що, бери свою зброю і вперед. 

— Я не можу. Я зробив помилку….

— Можеш, ти можеш!!! Зберися, чуєш? Зберися, інакше тебе збиратимуть по частинах і з твого милого обличчя нічого не залишиться, – тріпав ним Степан, намагаючись привести його до тями. — Подивися на мене, чуєш, глянь на мене! Я теж тут. Дай собі п'ять хвилин. Рахуй повільно і впевнено. Давай, починай зі мною…Один, два, три…

— Один, два…п'ять… – повторював за ним Артур.

— Зараз твій мозок заспокоїться і все стане на свої місця. Ти на тренуванні, чуєш, це всього лиш тренування. Хто твій командир? – запитав заглядаючи в очі.