Розділ 7.2 Це нічого не змінює

Теперішній час

   Останній день навчання добігав до кінця. Завтра життя бійців зміниться назавжди. Степан був втомлений, але заснути все ж не міг. Спогади про пережитий рік у полоні накрилии душу болем. Вони, як змії, обвивали його, забираючи дихання. Степан зірвався з ліжка. Крізь прочинене вікно ясно сяяв місяць. Свіже повітря, йому терміново потрібно свіже повітря! Тут не було міцних обіймів дружини, не було поруч очей кольору неба, не було тої, яка завжди вселяла спокій і віру. 

   Як же йому не вистачало Діни! Вона єдина могла вгамувати його емоції, втихомирити шторм душі. Та знав, що все це він проходить заради неї. Заради неї, заради мами та сестри, заради своєї країни. Дивився на ясний округлий місяць і ставало легше. Його чисте сяйво очищало його, робило м'якшим в душі, але водночас і сильним ззовні. Нарешті опустив очі, як почув позаду себе шорох. Швидко схопив зброю і різко озирнувшись, зустрів підкрадача дулом гвинтівки. 

— Ти вже вдруге намагаєшся мене вбити, – тихо сказав Артур, навіть не намагаючись звільнити власну голову з під прицілу.

   Два тижні спільних виснажливих тренувань з Артуром дещо пом'якшили Степана по відношенню до нього. Ні, ненависть нікуди не зникла, але принаймні не було огиди.

— Так ти сам постійно напрошуєшся, рядовий Артуре, – відповів Степан зрештою опускаючи зброю. 

— Тобі теж не спиться? – запитав Артур, вивертаючи перед ним душу.

— Відколи це ми з тобою стали говорити; як друзі?? – з здивуванням обурився Степан. — Ти для мене мерзотник, такий, як і був раніше, – грубо кинув Артуру у відповідь той. — Те, що ти добровольцем пішов на війну, не міняє того факту, що ти скалічив мою сестру! Чуєш? – схопив він його за шкірку. — Це абсолютно нічого не означає! – прокричав в обличчя.

   Степан струсив ним кілька разів, а Артур, на диво, мовчав. Впитував в себе злість Степана і мовчав. Розумів, що він саме такий, як і той про нього говорить. 

— Ну, а ти, Степане? Чому не сказав своїм, що сам пішов на війну? Вони досі вважають, що в цьому винен я. Але ми ж обоє знаємо, що це не так. Твоя заява лежала ще з початку АТО. Я лиш допоміг її прийняти, натиснувши на певних людей. Але ти сам цього хотів!

   Степан відпустив Артура, мовчки дивився на місяць. Гнів трохи вчух. Артур говорив правду. Він тільки посприяв тому, щоб його таки прийняли до ЗСУ. І, можливо, якби не Артур, він би зараз не доріс до комбата. 

— Так, я хотів захищати Україну від початку. Але хто би захищав мою сім'ю від такого, як ти?? Бо я пішов на фронт, а ти залишився біля них, біля Віки…Моя сестра була ніжною квіткою, яку загубив твій егоїзм, твої нездорові фантазії про любов!!!  – продовжував злісно говорити просочуючи кожне слово ненавистю. 

— Так! Так! – зірвався на крик Артур. — Я це зробив! Я! Я був не в собі, Степане.

— Не в собі? – розвернувся до нього розлючений Степан. — А зараз ти в собі?? Зараз ти адекватний, хочеш сказати? – кричав він просто Артуру в обличчя. 

— Я не знаю, – пожав плечима Артур. – Я нічого не знаю, – знеможено опустився на промезлу землю. — Ти нічого про мене не знаєш, – говорив обхопивши голову руками. 

— А що я повинен знати про тебе, Артуре? Що?? Те, що ти зухвалий вилупок з багатої сім'ї, якому всі потакали? І цим ти хочеш знайти виправдання своїм діям? Так?? – обурено запитував стискаючи кулаки.

— Ні, моїм діям немає виправдання, – тихо сказав Артур. — Я боягуз, і завжди ним був. 

— Ну хоч зараз ти говориш правду! Але це не робить тебе чоловіком. Ні краплі, не робить!

— Я знаю, знаю, Степане. – говорив Артур роздратовано перебираючи волосся. — Скажи мені, Віка щаслива? – запитав тихо, з теплом та ніжністю у голосі. Степан кинув на нього суворий погляд. 

— А як ти думаєш, можна бути щасливим, коли ти не можеш бачити сонця?? Цього місяця, який зараз світить нам обом? Га? …Коли не можеш бачити обличчя свого чоловіка? Своєї дитини? – ще більше розгнівався Степан.

— Віка має дитину… – підняв Артур голову, дивлячись на Степана очима повними сліз. — Хто, хлопчик? – несміливо запитав.

— Дівчинка, – відрізав Степан. — Ліля. 

   Артур знову обвив голову руками. Спогади про Віку окутували приємним теплом і невимовним болем водночас. Дівчинка. Він завжди хотів мати доньку схожу на Віку. Таку ж милу та добру. Але хіба від таких покидьків, як він, такі народжуються?

— Я знаю, ти можеш мені не вірити, але я дійсно її любив…твою сестру, – сказав обережно, напів пошепки.

— Замовкни!! – приступив до нього Степан. — Чуєш, замовкни, якщо не хочеш, щоб я все-таки пристрелив тебе тут, – чітко карбував кожне слово, стискаючи зброю. — Не говори мені про любов своїм поганим ротом. Таким, як ти, незнайоме це відчуття! 

— Ну то давай! – сказав Артур, піднімаючись і направляючи дуло Степанової гвинтівки собі в груди. — Давай! Вбий мене і покінчимо на цьому. Якщо не ти, то ця клята війна вб'є мене. Хіба в твоїй команді може бути такий боягузливий боєць, як я?!

   Степан мовчки очікував. Дивився на Артура пронизливим поглядом. Там, під зорями, у полі сповненому місячним сяйвом стояли два військових. Один – командир роти, що вже був загартований життям. Інший – простий рядовий, що гартувався своїм командиром. 

— Війна – не місце для самітників. Або будемо триматися разом один за одного. Або загинемо кожен окремо. Ти – таким же боягузом. Артуре, війна дала тобі шанс проявити щось людяне в собі, – сказав Степан, вбираючи в себе місячне сяйво.  — Завтра ви їдете в Бахмут, молися, щоб тебе дали в артилерійську бригаду, а не в піхоту…Це все, що я можу тобі сказати. 

— Я не вірю в Бога, – відрізав Артур, на що Степан гучно розсміявся. 

— На передовій немає невіруючих, Артуре. Тому згадуй "Отче Наш", – поплескав він його по плечі. — Хоча, навряд чи Бог захоче рятувати таке нікчемне життя, як твоє. 

###

Дякую, що читаєте. Хочу попросити вибачення якщо не точно описуватиму якісь військові моменти. Намагалася досліджувати деякі моменти, але все ж. Мета цієї книги була не переказати історію війни, а лиш історію двох військових, їх шлях та боротьбу не тільки з ворогами, але й один з одним та собою.