Розділ 6. Відставити бути слабаком

   Перед ним стояв Артур. Той самий, що покалічив його сестру. З тією ж самою противною посмішкою. Стояв і дивився прямо на нього, на Степана.

   Степан кинувся до нього. Схопив за комір форми. Пригнув до себе і пропалював поглядом. Артур ще більше розсміявся, виплескуючи на нього свої нездорові емоції.

— Ти …Це ти! – прокричав Степан, валячи його на землю.

— Я, – продовжув той реготати. Але Спепан схопив гвинтівку і направив дуло прямо в лоба Артуру.

— Що, вже не так смішно? – запитав Степан, вдавлюючи його голову у болото.

— Ну що ти зробиш? – гаркнув той. — Застрелиш мене? Прямо отут, посеред своєї роти? – запитав Артур, кидаючи погляд на всіх присутніх, що мовчки спостерігали за ними. 

Степан лише сильніше стискав зброю. 

— Чого тягнеш? Давай, стріляй, – підкидав жару у вогонь Артур. — Я завжди знав, що ти вбивця! Давай, вбий мене, як свого батька! – прокричав він, витягуючи з Степана останні краплі терпіння.

  Степан стис зброю до посиніння у пальцях. Він ненавидів Артура і понад усе хотів, щоб той помер. Але перед очима стояв образ Діни. Як їй житиметься з вбивцею? Вона чекає його, він має повернутися. Обов'язково повернутися. 

— Степане, це не твоя війна, – сказав Ігор, кладучи йому руку на плече.

— Помиляєшся, це моя особиста війна! Лише моя і його! – прокричав Степан, знову втискаючи Артурову голову в землю.

— Степане, ти маєш захищати, а не вбивати! Ти потрібен нам, як командир, – не полишав спроб Ігор. — Степане, війна зробить з нього людину, облиш його, – не здавався той, намагаючись врятувати не Артурове нікчемне життя, а Степанове. — Подумай про Діну. Подумай про Віку, чи хотіли б вони цього. Якщо Віка пробачила, ти не маєш права не пробачити. 

   Степан знеможено опустив зброю, а потім голосно прокричав, падаючи на коліна. В повітря здіймалися кулі, які призначалися голові Артура. Від чого останній здригався, ще більше втискаючись в болото. Зрештою, Степан опустив гвинтівку і останній раз глянувши на Артура, пішов. 

А Артур сидів і знову сміявся. На цей раз щиро, адже розумів, що був на волосинці від смерті. Нервове напруження потроху спадало і він розтирав обличчя грязними від болота руками. І повторював лише одну фразу: "Віка мене пробачила. Віка мене пробачила!" 

###

   Артур сидів на ліжку і плакав, як дитина. Він – болото, грязь! Мерзотник, що зламав дівчині життя. Тій, яку так любив, і яка любила його. Він не заслуговув на її прощення, а вона пробачила. Це все, ради чого він жив – почути з її уст, що вона вибачає його. Але так і не почув. Почув з чужих вуст, але тягар провини впав з плечей. 

   Він сидів і дивився на потрохи біліюче небо. Артур проспав лише кілька годин і більше не міг. Він розумів, що Віка щаслива з Гнатом. І ніколи по-справжньому не була щаслива із ним. Але він сам винен. Лише він. 

  Від гучного гуркоту Артур аж підскочив. В дверях стояв Степан.

— Доброго ранку, рядовий Артур Мищенко, – глянув на нього сердито Степан. — Хоча навряд, чи він для тебе буде добрим, – додав, легко посміхаючись.

Артур неохоче встав з ліжка.

— Рівняйсь! – прокричав Степан, від чого Артур став струнко. Вони дивилися один на одного прямо в самі очі, поки Степан не скомандував:

— Вільно! 

   Степан теж не спав цієї ночі. Боровся зі собою, зі своєю злобою. Навіть хотів вбити Артура, поки той спатиме, але розумів, що так вчиняє лише останній мерзотник. Ходив туди-сюди, стискаючи кулаки. Всередині все клекотало та бурлило. І лише погляд у небо заспокоював Степана та повертав мир. 

— Але інші ще сплять, – невдоволено пробурмотів Артур. 

— Інші хай сплять, а тобі пора на розминку. Так що, вперед, робитимеш зарядку, – підганяв Степан хлопця, даючи підзатильник. 

— Але я дійсно поспав лише три години, – зітхнув хлопець. 

— Коли потрапиш на війну взагалі не спатимеш! – кинув йому у спину Степан, підштовхуючи гвинтівкою.

   Вони вийшли на вулицю, холод пронизував голками. Артур зіщулився, на що Степан лише усміхнувся. 

— Зараз зігрієшся, я тобі це обіцяю. Прийняти упор лежачи! – скомандував Степан. Артур неохоче підкорився.

— А тепер віджимайся, подивимося, на що ти здатен. 

   Артур мовчки почав тренування. Степан голосно рахував, а він віджимався. Один…два…двадцять…п'ятдесят…Піт заливав його очі, руки знеможено тремтіли. Йому вже хотілося плюхнутися у болото, але він знову відчув дуло гвинтівки у себе на потилиці.

— Тренування лише почалося, Артуре. Так що давай…ще п'ятдесят віджимань і йдеш на перекладину. 

   Артур мовчки продовжував. Він розумів, чому його ненавидить Степан. Артур і сам себе ненавидів. Розумів, що опустився дуже низько, тому з останніх сил віджимався все нижче і нижче.

— Сто дев'яносто вісім, сто дев'яносто дев'ять, двісті…Вставай. Ну ж бо, вставай! – взяв його за шкірки Степан. — Якщо не я, то війна точно зробить з тебе людину, – сказав він, підганяючи його до перекладини. 

   Степан відчував до нього огиду. Але те, що хлопець зараз тут, а не втік, як це він робив зазвичай, давало надію на те, що людину, все ж, зробити із нього вийде.

— Я більше не можу… – тихо вичавив із себе Артур.

— Можеш! Ти можеш! Ти не слабак, чуєш? Відставити бути слабаком. Продовжуй! – скомандував Степан, підганяючи Артура до дій. 

   Артур не звик перемагати по житті. Степан був правий, він слабак. Хробак…Безхребетний. Артур знав, якщо зараз він здасться, то так назавжди і залишиться хробаком. Тому з останніх сил продовжував тренування. "Давай Артуре, давай, нікчема!" – кричав він собі, піднімаючи втомлені до скаженого болю руки на перекладині.

   Виснажливе тренування тривало дві години, все що хотілося Артуру, це впасти в ліжко від знемоги. Руки і ноги тремтіли від перенавантаження. А насправді день лише починався. Незабаром повставали і інші воїни, щоб почати навчання. Коли Артуру дали у руки гвинтівку і наказали стріляти, він ніяк не міг потрапити у ціль. Бо руки тремтіли від знемоги. Товариші глузували, мовляв, що це за баба така. Лише Степан залишався серйозним і стриманим. Бо знав, що скоро його учням буде не до сміху. Що скоро, швидше за все, ця клята війна забере життя багатьох із них. Може, навіть його чи Артура.