Розділ 5. Друзі, які завжди будуть поруч

Перші тижні сили ЗСУ були сконцентровані на захисті столиці. Серед них був і Степан з Ігорем. Ігор був давнім товаришем Степана. Вони були в АТО разом з 2017 року. Пізніше, коли ситуація стабілізувалася, їх перекинули на навчання. Вони займалися підготовкою бійців перед відправленням останніх на передову. 

   Степан пройшов з Ігорем занадто багато, щоб не стати друзями. Ігор знав про болюче минуле товариша і радів його теперішньому щастю. 

— Твоя дружина? – запитав Ігор, підходячи до Степана, який в руках тримав фото.

— Сестра, – відповів Степан, кидаючи на друга швидкоплинний погляд.

— Красива. 

— Ага, – сумно мугикнув Степан. — Була. 

— Чому була? Вона ж жива, ти сам розказував про неї та про маму свою. 

— Вона жива, але її скалічили, – прохрипів Степан, ледь не до посиніння, стискаючи фотокартку. — Її наречений, а точніше, один дуже-дуже поганий тип, вилив їй кислоту в очі…Вона осліпла після того… – розповів Степан, опускаючи фото. Ігор трохи увійшов у ступор. Степан розказував йому про знущання батька, але про ці факти з життя товариша він не знав. 

   Ігор присвиснув таким чином, виявляючи своє здивування. 

— І як же так трапилося? – запитав він, бачачи гнів в очах Степана.

— Цей псих Артур морочив їй голову три роки…він знущався з неї, задурив їй голову. 

— То як же твоя сестра терпіла таке? – дивувався Ігор.

— Не все так просто. Цей негідник був вправним маніпулятором. Задарював її квітами, подарунками. Спочатку, наче нормальний виглядав, але з часом йому почало зносити дах від ревності. Я з першого дня казав Віці – будь з ним обережна. Але вона ж не слухала, казала, що любить…

— От і до любилася виходить, – почухав затилок Ігор.

— Та яка там любов…то так лиш називалося, – махнув рукою Степан. — Я часто бачив, як вона плакала через нього, один раз навіть ледь не забив його, ледве себе стримав. Тоді він вдарив її по обличчі, Віка з мамою приховували це від мене, але я довідався…випадково…Думав, зможу її захистити, але потім пішов в АТО…І одного дня Діна сказала мені, що Віка осліпла. В той же день я потрапив в полон, а далі – ти сам все знаєш….

— Важка в тебе доля, брате, випала, – сказав Ігор, кладучи товаришу руку на плече. 

— Я ненавиджу Артура! Ніколи його не пробачу!!! Він просто мерзенний…

— Де він зараз, той Артур? – поцікавився Ігор. 

— Хто його знає, друже. Кудись пропав після того випадку. Певно, заліг на дно. Таких, як він, треба на війну, може, хоч тут людьми стануть, – відповів Степан, ховаючи світлину, натомість дістаючи іншу, своєї дружини. — А дружина – ось, – простягнув він товаришу фото Діни.

— Ну, в дечому тобі таки повезло, друже, – штовхнув його у плече Ігор. — Дружина в тебе неземної краси, – сказав, не в змозі відірвати погляду від голубих очей на фото.

— Тут ти правий. Мені самому інколи здається, що моя дружина – то подарунок неба для мене. Навіть очі в неї мають щось таке спокійне та заспокоююче, наче відображення самого неба. 

— Скільки твоїй дружині? – запитав Ігор, все ще не в змозі відірватися від блакитних очей. 

— Вже двадцять шість. А коли ми познайомилися, було всього двадцять один. 

— Ти не ображайся, друже, але виглядаєш, наче її батько. Тобі дуже повезло, що така юна квіточка дісталася тобі….Ти мужик, звісно, в самому розквіті сил, але твоя жінка – це щось дійсно неземне, – говорив Ігор, по-доброму радіючи за Степана. 

— Сам знаю. Її любов до мене врятувала мене. Завдяки їй я повернувся з полону живим. Зміг пройти все це. Якби не це кохання, хтозна, де б я був. І ким би я був, – сказав Степан, ховаючи світлину назад до куртки. 

— Жаль, Ярика нема з нами, – заговорив Ігор з тугою в очах. 

   Степан мовчки опустив голову, спогад про загиблого їхнього спільного друга током вразив всю середину. 

— Ярик був найвідважнішою людиною, яку я знав. Справжній воїн ЗСУ. Таких людей мало… — заговорив Степан. 

— Крім тебе, Степане, я більше нікого такого не знаю. І тому, обіцяю тобі, що буду з тобою, куди б ти не пішов…Я ж знаю тебе. Ти не сидітимеш на навчаннях постійно. Ти ж підеш на фронт знову, я правий? – запитав Ігор, кладучи товаришу руку на плече. 

— Я не витримую сидіти тут весь час. Знаючи, скільки тих хлопців, яких я відправив на війну, загине…Вони ще не розуміють, що таке війна…Це розуміємо ми з тобою, але не ті, хто там ніколи не був, – говорив Степан Ігорю. 

   Зараз вони обоє готували бійців до війни на навчаннях. Але обоє розуміли, що це не те, обох тягнула справжня війна. 

— Ігорю, я не хочу втратити свого єдиного друга. Залишся тут, я поговорю з начальством, ти і тут потрібен, – говорив Степан, бачачи, як товариш скоса на нього поглядає. — Не дивися на мене, ми ж не знаємо, чи пощастить нам цього разу. 

— Ні, повномасштабна війна лиш розпочалася і я піду туди разом з тобою. 

— Як хочеш, Ігорю. Я не можу тебе втримати.

— Не можеш. Наше повернення на війну - це лише питання часу. 

— Хлопці, там нових бійців привезли! — гукнули їх. 

— Вже йдемо! – відповів Ігор і вони разом вийшли на вулицю. 

   Але, яким же було здивування Степана, коли серед нових бійців він побачив одне обличчя. Його він точно не чекав тут побачити.

###

Дякую, що читаєте. Якщо подобається книга, поставте будь ласка їй зірочку).

І якщо ви не читали першу частину "Бачити кінчиками твоїх пальців", я б радила спочатку прочитати її. Щоб краще розуміти головних героїв цієї книги, їхні розмови та певні моменти. А також, щоб дійсно ця книга відповідала жанру трилеру) Але, в принципі основі якісь моменти можна буде зрозуміти і без першої частини.