Розділ 4.2 Ідеальний день

Близько трьох років по тому…

   Степана знову мучили кошмари. Він як загнаний звір метався по ліжку. Кричав…вигукував якісь імена, тремтів, хотів прокинутися, але не міг. Діна ввімкнула світло…знову теж саме. Намагалася розбудити його,трясла за могутні чоловічі плечі, але він ніяк не прокидався…Сльози розпачу наповнили душу, вона зірвалася з ліжка, відчинила вікно. Морозне повітря наповнило собою кімнату.

— Степане, Степанчику…прокинься, – благала вона зі сльозами на очах. 

   Діна була щаслива зі Степаном, але їй було важко. Дуже важко. Часто вона не знала, як діяти, коли минулі жахи з життя її чоловіка прокрадалися в їхні стосунки. Степан так нікому і не відкрився, навіть їй. Щось терзало його, зїдало, мучило…

— Коханий, ну будь ласка… – просила; не полишаючи спроб розбудити його. 

   Нарешті той прокинувся, в очах було щось незрозуміле. Якийсь розпач чи то страх …якась безвихідь читалася в них. Степан сів на ліжко, заспокоюючи шалене серце, що прямо вистрибувало з грудей. Свіже повітря трохи привело його до тями. Глянув на злякану Діну, що сиділа поруч.

— Пробач,...пробач, мене. Я знову тебе налякав, – пригорнувся він до неї. Вона не відкидала, обіймала, кутала його собою. 

— Це всього лиш кошмар. Всього лиш страшний сон, – заспокоювала його Діна.

   Але він, Степан, знав, що це не просто страшний сон…ні, то були спогади. То були його тортури, що слідували за ним скрізь.

— Обійми мене сильніше, мила, – попросив він, ховаючи обличчя в її долонях. 

   Степан вже кілька місяців був вдома. Йому дали відпустку, але лише він знав чому…

Війна неминуча.

Останній день перед повномасштабним вторгненням…

   Степан був радий, що йому таки вдалося вмовити свою матір поїхати разом з Вікою та Гнатом до Польщі. Так він знав, що вони точно будуть в безпеці. Останнім часом всі говорили про війну, але мало хто вірив в те, що вона таки буде. Люди просто продовжували жити, будувати свої плани на майбутнє, але вони не знали, що чекає на них вже завтра. А він знав. Тому якось знову не спалося. Він сидів на ліжку і дивився на свою дружину. Дивився і мимоволі посміхався, час від часу гладив, чи просто цілував. Знав, що це остання їхня спокійна ніч. Хотів, щоб вона такою і залишилася, ідеальною для неї. Пам'ятною для нього. 

   Про те, що завтра розпочнеться війна він розказав лише батькові Діни. Коханій сказати не міг…не хотів, щоб цей їхній останній день разом був зіпсований гіркою правдою. Тож вставши з ліжка, пішов на кухню, щоб зробити собі гіркої кави. Колись він часто її пив, щоб нагадувати собі, яке у нього гірке життя. З появою у ньому Діни воно стало солодким. Наче хтось у нього підсипав добру жменю цукру. Але настав час знову для гіркого напою, час для гіркого життя.

   Через антитерористичну операцію, що тривала в Україні з 2014 року, вони з дружиною часто бували в розлуці. Степан, як військовий, мусив час від часу повертатися на схід країни, щоб виконувати свої обов'язки. Кожного разу важко переживав розлуку з Діною, що стала частиною його душі. А завтра…завтра почнеться війна. І він знову буде змушений залишити її. Таку тендітну і ніжну. За ним приїде машина, він тихо встане з ліжка поцілує її і піде…Але це буде завтра, а сьогодні він ще тут поруч з нею.

— Доброго ранку, – посміхнувся він сонній Діні, що тільки що розплющила очі. 

— Привіт, – відповіла вона, солодко потягнувшись. 

— Знаєш, кого ти мені нагадуєш? – посміхнувся він. 

— Кого? – запитала Діна, потягуючи ножки.

— Кішечку, – прищурив він очі.

   Діна розсміялася, захоплюючи його в свої обійми і притягуючи до себе. Поцілувала і прошепотіла на вушко:

— А купиш мені кішечку? 

   Степан інколи відчував їхню не малу різницю у віці. Але його це завжди по-доброму веселило. В такі моменти хотілося ще більше обіймати свою дружину і кутати собою, як маленьку дівчинку. 

— Яку хочеш? – запитав він, насолоджуючись її обіймами. 

— Хм..хм, дай подумати…Висловушку? – хихикнула вона. 

   Степан дивився на неї і думав, як же йому пощастило зустріти її. Ідеальна…просто ідеальна. Він повинен ради неї зробити цей останній мирний день ідеальним для неї. Ніяких натяків на війну, день повен радості і її сміху.

— Не знав, що ти любиш кішечок. 

— А ти хіба ні? – весело запитала вона, намагаючись полоскотати його. 

— Ах ти, ти ж, –  намагався перехопити її руки Степан. Зрештою йому це вдалося і він зімкнув її у своїх стальних обіймах. 

— Я люблю…але лише одну, – відповів він, також лоскочучи її носом. — Тебе, – вкусив він її за вушко. — То що, їдемо по кішечку, чи як? 

— Дійсно купимо? – запитала Діна з непідробним захватом в очах. — Чесно-чесно?

"Ох, ця моя маленька дівчинка", – посміхнувся про себе Степан.

— Звісно, твій тато каже, що ти принцеса, а бажання принцес потрібно виконувати негайно, – сказав він, намагаючись бути серйозним чоловіком, але через кілька хвилин вибухнув від нового нападу лоскоту дружини. 

   Діна підхопилася з ліжка і пішла одягатися. Як пір'їнка носилась по хаті, думаючи в що їй одягатися. 

— Ну як, личить мені? – запитала, підставляючи собі плаття.

— Нікуди не годиться, – підвівся з ліжка Степан і забираючи у неї плаття. — Надворі лютий місяць! Ось, а це вже краще, – простягнув він їй теплий спортивний костюм. 

   Діна трошки покрутила носиком, але вже ж смирилася і взяла одяг. 

— Ти зануда, – штрикнула вона його пальцем у бік, чим викликала новий напад лоскоту. 

— А ти – вередлива принцеса, — відповів він, простягаючи ще шапку з шарфом. 

— І що, шапку теж одягати? – сумно запитала вона, роблячи жалісливий погляд.

— Не дивися так на мене…

— Як? – знову захихикала вона.

— Як хитра кішечка, — відповів він, самотужки одягаючи шапку і кутаючи у шарф. 

— На дворі навіть снігу нема, – обурилася Діна.

— І що? – суворо поглянув на неї Степан. — На дворі холодно, я не хочу, щоб ти знову захворіла, як тоді коли була вагітною,– почав говорити він, але вийшло трохи з натиском. Усмішка Діни кудись зникла і вона мовчки стала одягати куртку.