Розділ 3. Дивні розмови.

Коли Гнат з Вікою залишилися наодинці, він дивився на неї з таким же захопленням, як і в той день, коли вперше її побачив. Він любив її. Любив свою дружину. Понад рік він вже не полишав спроб подарувати їй зір, але поки ніхто не міг їй допомогти. Все, що вдалося зробити для неї – це косметичну операцію, щоб хоч трохи забрати рубці і відкоригувати пошкоджені очі. От тільки бачити дівчина так і не стала. Нещодавно мати Гната подзвонила і сказала, що в Німеччині погодилися прийняти Віку, але операція вартує шалені гроші, і до того ж ніхто не дає ніяких гарантій. 

   Гнат розумів, яке це відчуття, сам пройшов через таке, коли захворів на катаракту і несподівано став сліпнути. Тоді його мати зробила все, щоб повернути сину зір. Тепер Рената не полишала спроб врятувати і Віку. Довгий період між Ренатою та Вікою була неприязнь. Мати Гната не хотіла бачити її в якості невістки, але згодом, через любов до сина, все ж змогла розгледіти в дівчині хорошу людину і прийняла, як доньку. 

   Гнат, зазвичай, уникав розмов з Вікою про Артура. Розумів, що спогади про її колишнього хлопця приносять їй біль. Та йому і самому було неприємно говорити про Артура. Але сьогодні він все ж вирішив підняти цю тему у розмові.

— Вікусь, ти дійсно пробачила Артура? – запитав він, тримаючи дружину за руку.

— Так  – відповіла вона, навіть не замислюючись. 

— Але чому…ну я розумію, що так легше тобі, але все ж ти не бачиш через нього…

— Знаєш, коли я зрозуміла, що люблю тебе? – запитала вона, стискаючи його руку.

— Коли? – знітився він. Йому було приємно кожного разу, коли він чув від своєї дружини слова про кохання. 

— Тоді у новорічну ніч…Коли твій друг знайшов мене самотню і змерзлу, а ти приїхав і забрав мене до себе додому. Тоді ти відігрів не тільки мої ноги, ти відігрів мою душу. Пам'ятаєш, я розказала тобі тоді за свого батька, а ти мені за свою маму. У нас були схожі історії ненависті. Тільки от ти тоді казав, що зумів пробачити, а я от…ні. Я до того дня навіть не розглядала такого варіанту, як прощення. Коли я побачила твою турботу в той день до мене, твоє тепло і підтримку, мені теж захотілося це відчувати, розумієш? Захотілося теж спробувати жити без злоби і ненависті. В той день я пробачила свого батька…ну а Артура….Артура теж, не зразу звісно. Після втрати зору я ненавиділа цілий світ, і себе в тому числі….Ти знаєш, що Артур приходив до мене після того, як зробив мене такою? – раптом запита Віка.

— Ні, я не знав.  

— Ти десь відійшов якось, вже не пам'ятаю за чим. А він скористався моментом і підбіг, я думала, це ти. Але коли провела пальцями по його обличчю, мене скував страх. 

— І чого він хотів?? – невдоволено запитав Гнат, корячи себе за те, що не вберіг Віку від цієї зустрічі.

— Він просив дати йому шанс, що він досі кохає мене.

— Ні, ну він точно якийсь псих! Як ти терпіла його стільки років? – обурився Гнат.

— Я дуже часто чула цю фразу, – посміхнулася Віка. — Мене ніхто не розумів. Але розумієш, щось було таке в Артурові, щось таке, про що він завжди мовчав. Він ретельно це приховував, але я бачила, що з ним було щось не так… – намагалася пояснити Віка.

— Та звісно не так, бо він є ненормальним! – стис її долоню Гнат. 

— Це не те, Гнате…от я з ним була три роки і він ні разу не познайомив мене із своїми батьками, чому?

— А мені звідки знати? – здивувався її чоловік.

— От і я не розумію чому, навіть, коли зробив мені пропозицію не познайомив. 

— Та хто його знає, що там в нього в голові було в того Артура. 

— Щось було не так з ним. Я це бачила, але не розуміла, що саме. Не раз запитувала, але він мовчав, завжди закривався від мене. Я бачила, що він дійсно мене любив, наскільки звісно можна назвати любов'ю. 

   Гнат після цієї фрази невдоволено чавкнув.

— Ти його може і любила, а він тебе…ну не знаю, – сказав Гнат.

— Артур вмів бути і добрим зі мною. Я відчувала, коли він був справжнім. Не в ті моменти, коли злився чи кричав…ні, в ті моменти, коли просив вибачення, він був собою. Тим, кого я знала, а коли злився, це був не він…

— Тобто не він? Це все і був Артур! А все те хороше, що було – то все було лише маскою, – переконував Гнат.

— Може, і ти правий, любий – погодилася Віка. Їй знову пригадався день їх останьої зустрічі з Артуром. Досі в пам'яті лунали його слова про те, що він хоче бути з нею, тільки вона от не хотіла більше бути з ним. — Артуру часто снились кошмари…він просто здригався посеред ночі, прокидався в холодному поті, весь мокрий і тремтів. Тоді він приїжджав до мене. Я вже знала, що це через кошмар, що йому наснився. Я обіймала його і лише тоді він міг заснути. Лише в моїх обіймах.

— І ти думаєш, це якось пов'язано із його батьками? 

— Я не знаю, – знизала плечима вона – Наскільки мені відомо, у нього нормальна повноцінна сім'я. Вони багаті люди. Артур мені ніколи не розповідав про них…не знаю чому, чи не хотів, чи не міг?

— Тільки не кажи, що тобі його жаль. – відрізав Гнат.

— О,ні…ні, просто я намагалася його зрозуміти і прийняти…але так і не змогла.

— В мене занадто добра дружина, – посміхнувся Гнат, цілуючи її в лоба. — Де він зараз, ти знаєш?

— Ні, мабуть, батьки вивезли його за кордон. Чула, що він був на лікуванні, – знову знизала вона плечима. 

— Сподіваюся, лікування дало свої результати, бо таких, як він не можна впускати серед нормальних людей! Бо вони калічать не тільки себе, але й інших, – сказав Гнат, обіймаючи Віку.

— А такі, як ти їх потім лікують, – посміхнулася Віка, горнучись до нього у відповідь.

— Я тебе вилікую, обов'язково, – говорив Гнат, не випускаючи її з своїх обіймів. Ти ще зможеш повноцінно бачити, обов'язково зможеш.

   Гнат дійсно вірив у те, що Віка колись зможе знову побачити. Сама ж дівчина не була так оптимістично налаштована. Вона вже звикла до свого темного світу і єдиним світлом для неї залишався її чоловік. Що не дав їй свого часу згаснути і любив її до кінця і попри все.