Розділ 2. Повернення додому

Лариса сиділа і не могла збагнути, чому Бог не подарував їй щастя? 

Спочатку вона втратила батька, коли їй було всього три. Потім невдало вийшла заміж за Олега, що нещадно лупцював її та дітей. І, зрештою, матір, яка не змогла пережити цього, довідавшись правду про такі стосунки. Пізніше донька Віка стала калікою через свого хлопця Артура, який вилив їй кислоту в очі. А тепер її син Степан пропав. Зник в зоні АТО. Майже рік…Рік нестерпної невідомості. Що з ним? Чи живий він ще, жінка поняття не мала. 

   Після того, як її донька Віка все ж вибралася з токсичних стосунків і переїхала з своїм чоловіком Гнатом за кордон, жінка залишилась наодинці. Її донька завжди хотіла подорожувати, тож Лариса радо її відпустила. Єдиною утіхою для неї стала Діна. Діна була дівчиною її сина. Лариса полюбила її, як доньку. Діна ж любила Ларису. Вона й мріяти не могла, що її син знайде таку гідну дівчину. Діна була красивою, розумною і дуже юною. 

   Роздуми Лариси перервалися гучним стуком у двері. Жінка несміливо подивилася у вічко дверей. Там виднілися білі еустоми. Несміливо відчинила двері і одразу закрила рота руками. Там, на порозі стояв її син. Живий…цілий…її син Степан.

— Вітаю, мамо! – посміхнувся він жінці, яка виростила його таким, який він є.

— Степанчику, синочку! – кинулася на нього жінка з обіймами. Покривала рідне обличчя цілунками. І байдуже, що перед нею дорослий  чоловік, він для неї завжди буде синочком. — Живий…ти живий! Як же я молила Бога, щоб ти був живий! – плакала розчулена жінка. — І Він таки подарував мені щастя! Таки подарував!

   Могутні плечі Степана обійняли тендітні плечі матері. Її тепло пронизувало душу затятого воїна. Міцний метал танув від материнської ніжності. 

— Мамо, я був в полоні, – сказав Степан, а та із жахом закрила обличчя. Якщо і є якесь страшніше слово, ніж смерть, то це полон. — Але вже все гаразд, я тут…з тобою, і з Діною, – сказав він, проводячи рукою по обличчю дівчини.

   Як же він за нею сумував, лише спогад про неї тримав його за життя. В самі найважчі моменти він думав про неї…ну, а вона думала про нього…

   Степан знав точно і напевно, що Діна має бути його дружиною. І тягнути він не збирався. Непомітно запхав руку в кишеню, де лежала маленька коробочка з каблучкою. Стис у руці. Знав…Діна його любить, відчував це завжди і не мав сумнівів, але все одно боявся відмови. Боявся, що молодій дівчині набридне таке життя, у якому вони постійно будуть в розлуці. Та й до того ж, антитерористична операція тривала і, щоб тривало і мирне життя його рідних людей, він мав продовжувати боротися. Він пообіцяв собі, якщо виживе, якщо зможе знову побачити її обличчя, якщо вона буде вільна…в той же день зробить їй пропозицію. Бо без неї більше свого життя не уявляв. Її любов лікувала його. Випалювала з душі жагучу ненависть і наповнювала миром. 

   У двері знову постукали. Всі трохи насторожилися, але коли почули знайомий лай посміхнулися. 

— Це ж Джексон там, – кинулася Діна до дверей.

   І справді на порозі стояв усміхнений Гнат, міцно тримаючи за руку Віку. Дівчина виглядала щасливою, хоч і не бачила. 

— Привіт, Гнате, – сказала Діна, впускаючи їх до квартири. Діна лише тепер усвідомила, що ті почуття, які в неї колись були до Гната, остаточно згасли. Нічого, крім дружнього тепла, до хлопця вона не відчувала. Ні, спогади нікуди не пропали і пісні, які він колись співав для неї, все ще жевріли в пам'яті. Але Діна усвідомила, що любить Степана. Кохає лише цього чоловіка. — Привіт, Віка. 

— Привіт, Діночка, – відповів Гнат, що сприймав цю дівчину, як рідну сестру. Завжди корив себе за те, що дав їй колись марні сподівання. Але коли побачив з яким теплом Діна дивиться на Степана, усвідомив, що вона кохає не його, більше не кохає Гната.

— Донечка…моя Вікуся… — кинулась до Віки Лариса. — Дитинко, чому ви не сказали, що приїдете?

— Хотіли зробити тобі сюрприз, мамочко, – посміхнулася Віка. 

— У мене теж для тебе є сюрприз, – сказала Лариса, нарешті наобіймавшись з донькою. — Степан вдома. 

   Почувши ім'я брата, Віка затремтіла, бо він був частинкою її душі. Майже рік не знала, живий її брат чи мертвий. Душа підказувала, що живий. Розум, що мертвий. 

— Де він? Де Стьопа? – запитала тремтячим голосом, а потім відчула як міцні обійми зімкнулися на її плечах. Це він, це її брат. Вона його відчувала. Обіймала, цілувала обличчя. А він обіймав її. Таку тендітну рідну близьку собі душу. 

— Я тут, сестричко, – міцно стиснув він її в своїх обіймах. — Що він з тобою зробив, моя мила…що ж він з тобою зробив… – шепотів він, гладячи її по обличчі. — Я вб'ю його. Я…

— Ні, Степане, не треба…

— Треба…я вижив в полоні завдяки двом речам, ради того, щоб побачити Діну і щоб розібратися з Артуром.

— Я пробачила його… – тихо прошепотіла Віка.

— Ти що?....Ти?....Ти з глузду з'їхала, сестричко? – крикнув Степан.

— Якби не Артур, я так би і не прозріла, не побачила б того, хто завжди був поряд, – посміхнулася Віка, шукаючи Гнатову руку.

— Що за нісенітницю ти говориш, Віка? Я не вірю своїм вухам….Моя сестра, що втратила зір через цього негідника каже, що пробачила його?? Світ зійшов з розуму…якщо це так, – розвів він руками, обводячи усіх присутніх поглядом. 

— Я зробила це заради себе, Степане. Так легше жити… – почала говорити Віка, беручи його за руку. — Краще жити без ненависті, це прощення було потрібне не йому, а мені самій. 

— Та що ж ти верзеш, – схопився Степан за голову. — Гнате, ну хоч ти їй скажи?

Та Гнат мовчав…всі мовчали.

— Ви всі тут якісь божевільні, – засміявся Степан. — Таке не пробачають. Віка,ти хоч розумієш що ти не бачиш світ із-за цього негідника?? І ти кажеш, що пробачила його?

— Я хочу жити повноцінно, моя ненависть нічого не поміняє, вона була отрутою що вбивала мене. 

— Вбивав тебе Артур! Артур, сестричко, – крикнув він, геть не розуміючи, про що зараз говорить його сестра.