Розділ 1. Зустріч

   Холодне скло автобуса повертало його до свідомості. Він притиснувся до нього обличчям і не думав ні про що, крім однієї людини. Лише вона була з ним весь цей час. Щоправда, лише в думках та мріях. Та саме вона повертала його до життя, коли він не раз хотів здатися смерті. Лише її очі він бачив, коли не міг бачити нічого, крім шматочка неба через грати. Її очі завжди були такими ж голубими, як і небо. Такими ж світлими та сповненими добра. Бо те добро жило лише на небі та в її голубих очах. 

   Степан ніколи не вмів любити, з дитинства жив у ненависті та ненавидів сам. Лиш один погляд в її голубі очі перевернув його життя. Його темне та нікчемне існування наповнилося світлом та любов'ю. Її звали Діна. Це її ім'я він повторював кожного разу, коли на нього дивилися інші очі. Очі повні ненависті та злоби. Очі, що знову змушували його ненавидіти. Одні очі вбивали його, очі його катів, інші - оживляли та змушували боротися та жити. Жити заради неї, жити заради них…

   Нарешті рідне місто. Повернення додому завжди ставало ліком для душі. Особливо тепер, коли він рік пробув у полоні. Жорстокість…йому була відома людська жорстокість. Він з дитинства знав, що люди – найжорстокіші створіння у світі. Саме тому пообіцяв собі, що Діну він вбереже від неї. Його дівчина немає знати про неї, немає пізнати жорстокість.

  Діна була наче згусток ніжності та легкості. Така невагома та легка, така ж як і її улюблена квітка. Діна любила еустоми. А він любив Діну. Безмежно любив. От тільки не знав, чи чекає вона його дотепер. Боявся навіть припустити, що вона більше не належить йому. Але й не виключав такого варіанту. Адже від нього не було ніяких звісток близько року. І лише тиждень тому, завдяки обміну полоненими, він зараз знову може повернутися додому. 

   Йшов і говорив собі, якщо вона буде на тому місці, де вони зустрілися вперше, значить досі чекала…Значить досі любить. Купив в найближчому квітковому еустоми і з хвилюванням йшов до зупинки. Коли побачив її силует захотілося кричати. Якби не квіти, затулив би собі рота руками. Він тремтів, як осінній лист на вітрі. На мить затримався, боявся, що це лише видиво, яке розвіється, якщо він підійде ближче. Зрештою наважився і підійшов, стояв тихо, дихаючи їй в спину. 

— Часом, не мене чекаєш, красуня? – запитав уже, обіймаючи поглядом.

   Діна озирнулася. Стільки разів мріяла про цю зустріч. Скільки разів просила в Бога побачити його обличчя. І ось зараз цей момент настав. Вона ринула його в обійми, шепочучи його ім'я. "Степан…Степан…". А він відповів обіймами. І байдуже, що навколо повно людей. Для них обох були лише вони…

— Я дуже тебе чекала, – нарешті промовила дівчина, відриваючись від Степана. 

   Такі знайомі їй очі були іншими. Війна додала їм болю, втоми. Але в них вона ясно бачила себе. Вони досі її любили.

— Еустоми…я приніс тобі еустоми, – сказав  проводячи рукою по ніжному дівочому обличчі. А вона приймала його ласку, горнулася до його ніжності. 

— Дякую, – відповіла, приймаючи подарунок. Теж пробіглася пальцями по його обличчю. Когось іншого він би прогнав, забрав руки. Степан нікому не дозволяв торкатися його шрамів. Навіть рідній матері. Завжди сіпався від чужих дотиків, наче від струму. Але Діні можна було. Бо вона лікувала їх. Лікувала ті невидимі рубці його душі. 

— Ти ще любиш мене..? – запитав, дивлячись в голубі очі. 

— Я чекала тебе кожного дня. Я люблю тебе і ніколи не переставала.

   Степану наче впав важкий камінь із душі. Останні димкі сумніви розвіялися. Він вірив в її любов, відчув…завжди відчував. Але хотів почути, відчувати сповна і любити. Завжди любити лише її. 

— Ходи до мене, – знову обійняв він її, наче маленький хлопчик. Постійно потребував її. 

— Де моя сестра? – запитав, все ще не відпускаючи.

— З нею все гаразд, Степане. Але вона осліпла. 

   Степан стис долоні в кулаки. От кого він більше ненавидів за "асвабадітелей", так це Артура. Він покалічив його сестру. Зруйнував її життя, а він…А він просто нічого не міг з цим зробити.

— Вона зараз в Польщі з своїм чоловіком Гнатом. З нею все гаразд. 

— Гаразд? – вирвався він з її обіймів. — Бути сліпою – це ти називаєш гаразд? – підвищив Степан на неї голос. 

Діна знову підійшла до нього, обіймаючи. 

— Заспокойся, це ж я? – усміхнулася, беручи долонею його обличчя. 

   Степан дійсно заспокоювався, дивлячись в її глибоководні очі. В них було тихо, не було шторму, не було бурі, такої, яка вирувала у його душі. 

— Пробач…це я винен, не зміг захистити її, — винно опустив голову.

— Ні, Степане. Ти зробив значно більше, ти захищав нас усіх. 

   Білі еустоми тремтіли під легким вітром. Зелені листочки стебел перепліталися з її чорним волоссям. Вона була прекрасною та юною. Він - дорослим та мужнім. Форма ЗСУ підкреслювала його міцну статуру, але справжня міць крилася всередині. Вона сиділа в його загартованій душі. І лише очі блакитного неба могли розплавити цю міцну сталь. І лише тендітні дівочі руки перемагали силу ніжністю, а ненависть любов'ю. 

— Ти був в полоні? – несміливо запитала Діна, боячись роз'ятрити рани.

— Так, – коротко відповів згаслим поглядом Степан. — Але ми не будемо про це говорити, гаразд? – запитав стримано і трохи холодно. — Краще поговоримо про тебе, – посміхнувся, нахиляючи до неї голову. — Чому обрала мене? Певен, що за цей рік твоє серце хотів забрати собі не один юнак.

   Діна посміхнулася. Степан був правий. Діна вродлива, тож залицяльників не бракувало. Але чому вона була з ним, не знав, не розумів. 

— Я полюбила твою душу. Всього тебе. З усіма твоїми шрамами і болем. Твоє обличчя, твою усмішку погляд…не питай мене за що, – ніжно посміхнулася, — я не знаю, – пожала плечима. —Полюбила за все і ні за що. 

— Мені тебе сам Бог послав, – посміхнувся він, цілуючи її в чоло. — Саме небо. Я відчуваю це, коли дивлюся в твої очі. В них спокій, в них безмежний спокій. 

— Ходімо, тебе чекає твоя мама, – сказала дівчина, тримаючи його за руку.