V

 Я настiльки захопилася вивченням нагород i iсторiї України на сайтах Iнтернету, що майже забула про психологiю i свiй блог. Знаючи власний характер, розумiла, що це ненадовго. Лаврик по-хорошому кепкував з мене. Був впевнений, що кохаю його: з цiєї причини захопилася дослiдженням iнтересiв майбутнього чоловiка. Не збиралася коханому переповiдати iсторiю свого роду, адже нiчого нового я так i не дiзналася. 
 Мама заспокоїлася. Але менi вiд цього легше не стало. Кожна зустрiч i телефонна розмова закiнчувалися проханням: "Людмилко, порадуй батькiв онуками. Не щастить з чоловiками — пусте. Доки у нас з дiдом будуть сили, ми допомагатимемо. Погано бути однiй в цьому свiтi". Я розумiла маминi хвилювання, тому вiдповiдала доброзичливою посмiшкою.

 Озброївшись цiкавими вiдомостями з iсторiї, я знову почала вести свiй блог i навiть отримувала заробiток на ньому. Розпочинала як завжди: "Привiт! Вiтаю вас у своєму блозi! З вами Людмила. Поговоримо про нас — простолюдинiв!" Вже на десятiй хвилинi я розповiдала про особливий момент iсторiї України. Мiсце i час вибирала випадково, але до спiлкування з пiдписниками готувалася дуже ретельно. Поєднувала давнi подiї з cьогоденням. Згадувала моду, страви, особливостi iнтер'єру та iншi уподобання жiнок тих рокiв. Блог був призначений переважно для жiнок, але все бiльше й бiльше чоловiкiв висловлювали захоплення моєю роботою. Наприкiiнцi кожного спiлкування я дивувала своїх вiртуальних друзiв якоюсь дрiбничкою минулих часiв, а iнодi i власним перевтiленням в образ княгинi, мiщанки чи звичайної селянки у вишиванцi.

— Вiдчувається порода! — висловила своє захоплення мама, вперше побачивши мене в ролi блогера. 
— Так-так, шановна Маргарито Василiвно! Користуючись нагодою, хочу просити руки вашої доньки.
— Що? — одночасно вирвалось у нас.
— Вiд мене подарунок. Дякуючи Iнтернету i моїм друзям-колекцiонерам, я знайшов всi нагороди вашого, Маргарито Василiвно, дiда.
 Ми з мамою одночасно опустилися на крісла. В скриньцi  знаходилися три ордени Святого Георгiя та iншi нагороди.

— Це справдi наше? I номери спiвпaдають?
— Були вашi стали нашi. Жартую. Нашим синам буде чим пишатися. 
 Я знiяковiла. Я ще не погодилася на одруження, а Лаврик щось патякає про наших майбутнiх дiтей. 
— Нiколи не сумнiвалася, що ми поважного роду. А ти? Навряд тобi щось вiдомо про свого дiда-прадiда, — кинула мама.
— Прiзвище Безбородько вам що-небудь говорить?
 Мама залилася смiхом. Я здивовано дивилася на неї, доки не зрозумiла, що вона трiшки заплуталася в прiзвищах.
— Мамо! Безбородько не Голобородько. Безбородько — український меценат, — сама нещодавно про нього дiзналася. 
— Що ж сталося, що потомок мецената мешкає в однокiмнатнiй квартирi?
— Та що ви! Я не прямий потомок. Далекий родич. Але приємно мати спiльне корiння з видатною особою. I ви, шановна Маргарито Василiвно, поважного роду. Я натрапив на архiвнi матерiали. Знайшов ваших родичiв по матерi. Дитячий письменник Ян Бжехва ваш далекий родич. 
— Не знаю такого. А нагороди про що тобi розповiли?
— Не потрiбно квапити час. Вiдправив лист до архiву. Чекаю на вiдповiдь. Добре, що iснує Iнтернет, який зробив листування зручним i швидким.

 На весiльнiй церемонiї Лаврик подарував менi сережки i кулончик з сапфiрами. Вiн знайшов їх в Iнтернетi. Це були саме тi прикраси з старовинного гарнiтуру, якi належали моїй прабабусi. Цiкаво, що про кулончик ми нiчого не знали. Один iз колекцiонерiв сам запропонував його Лаврику, вiдгукнувшись на пошук. 
 Кулончик був з секретом. Всерединi знаходилося фото прадiдуся Григорія i прабабусi Ольги. Розумники! Знайшли спосiб завiтати на моє весiлля. Лаврик дiзнався багато цiкавого про них. Прабабуся лише рiк навчалася у Київському жiночому медичному унiверситетi. Все життя працювала ветеринаром. Нiхто диплома у неї не вимагав. Головне, щоб колгоспна худоба не хворiла. Прадiд був набагато старшим. Бойовий офiцер. Пройшов Першу свiтову вiйну. Загинув у листопадi 1921 року у бою пiд Малими Миньками, що на Волинi. Напередоднi останнього бою вiддав кулончик рядовому солдату, що був родом з Мар'янiвки. Просив передати Ользi. Саме там у далеких родичiв переховувалася моя вагiтна прабабуся. Солдат додому так i не повернувся. Втiк до Америки. Його правук випадково наткнувся на пошук i безкоштовно вiддав прикрасу. За все iнше Лаврик вимушений був заплатити великi кошти. Тим паче, довести, що бабусине прiзвище Рубель пiшло вiд Врубель не просто.

 Часом розмiрковую, чи варто триматися за слово "просто". Якось так вийшло, що воно в мене повсюди: стало ключовим не тiльки в Iнтернетi, a i у повсякденному життi. Знаєте, хочеться чистих i прямих вiдносин з усiма оточуючими. У мене виходить. Спробуйте, можливо так буде i у вас.

... Кращого весiлля свiт не бачив. Я не перебiльшую. Уявляєте мене, синьооку бiлявку з довгим волоссям, у бiлоснiжнiй весiльнiй сукнi i старовинному гарнiтурi з блакитними сапфiрами? А Лаврик… Справжнiй лицар! Поряд зi мною вiдтепер завжди красень-брюнет. Як я з першого погляду не розгледiла в ньому найкращого серед чоловiкiв? Хто ще може похизуватися подiбним весiльним подарунками, окрiм мене?

 А як психолог, хочу вам дати важливу пораду: живiть так, як вам хочеться, нiколи не зраджуйте собi, не створюйте вигаданi перепони! Лише за таких умов життя стане легким i приємним. Повiрте моєму досвiду. Королевою бути просто!