IV

 Зеленим кольором я занотувала теплi спогади, неприємнi — червоним, чорним i жовтим. Червоний колiр вказував на агресiю, жовтий був проявом невпевненостi, чорний асоцiювався з сумом. Нереалiзованi мрiї були записанi синiм, а перемоги — зеленим. Вийшла рiзнокольорова табличка, де перемогли зеленi барви. Результат мене порадував, бо перевага зеленого говорила про те, що з маминим здоров'ям все гаразд. Напевно спогади минулого давали про себе знати. Настав час виправляти помилки. Все вказувало на скриньку з нагородами i прикрасами.

— Мамо, тобi вiдома доля тих хлопцiв, що мали доступ до скриньки?
— Так. Вони залишилися у селi. Людмило, давай навiдаємося у Мар'янiвку. Дуже хочу. Хоч i сьогоднi... Ой, а як же твої песики?
— Не хвилюйся. Є кому за ними подивитися.
 Бачили б ви мамину посмiшку! В цю хвилину вона вiдчула моє майбутнє. Так, ми з Лавриком через рiк одружимося, але тодi я i подумати про це не могла. Я не могла уявити поряд з собою чоловiка, який своє життя присвячує не власному майбутньому, а минулому у виглядi чужих нагород. Хто ж знав, що мiж минулим i майбутнiм iснує мiцний зв'язок...

 Маминi приятелi мешкали по сусiдству. Мали сiм'ї. Але серйозними людьми їх назвати язик не повертався. Ми зiбралися у парку. Знайшли затишне мiсце за столом для гри в шахи. На чоловiках був той одяг, в якому вони поралися вдома. Вони поводилися з мамою не як з особою жiночої статi, а як з давнiм приятелем. Та й вона поряд з сiльськими чоловiками забула про культуру i манери. Я ж не могла втримати посмiшку. Ох i мама! Хлопчак! Влада до сих пiр трималася в її руках. Дорослi чоловiки дивилися на неї слухняними очима i постiйно пiддакували. Десь за пiв години вiд початку зустрiчi вже було зрозумiло, що дядько Василь пропив вмiст скриньки. Чоловiки з осудом накинулися на колишнього п'яницю. Кому продав i за скiльки Василь пригадати не змiг. Мама, зрозумiвши, що ниточка пошуку обiрвалася, пiднялася з лавочки i нашвидку розпрощавшись з друзями дитинства, попрямувала до автобусної зупинки.

— Все. Совiсть чиста. Нехай дiд заспокоїться, — мама з гордо пiднятою головою крокувала вузенькою стежкою. Я ледве встигала за нею. Сiльське повiтря паморочило голову. Вiти старих дерев ховали нас вiд пекучого сонця. На душi було легко. Цiкаво зануритися у мамину молодiсть. Посмiшка не сходила з мого обличчя.
 Поїздка пiшла на користь. Однак наступного ранку мама зателефонувала i розповiла про неспокiйну нiч. Дiд знову не давав спати. Я зрозумiла, що потрiбно включати психолога i... занурилася в Iнтернет. Знайомилася з iсторiєю орденiв i медалей. Один iз маминих приятелiв, той що бiльше за всiх сварив Василя, виявився вчителем iсторiї. На аркушi з шкiльного зошита вiн по пам'ятi намалював нагороди i вказав їхнi назви. Три ордени Святого Георгiя говорили про бесстрашнiсть i мудрiсть його володаря. Мiй прадiд проявив героїзм у Першiй свiтовiй вiйнi... А я, навiть, iменi його не пам'ятаю.

 Засидiлися до вечора, але нiчого особливо цiнного я не дiзналася: тiльки те, що бабуся Леонора мала польське корiння. Справжнє прiзвище Врубель змiнила на Рубель. Таким чином бабусина мама намагалася захистити майбутнє доньки. I правильно вчинила. Виявляється, що не тiльки бабуся жила з чужим прiзвищем. Мiй дiдусь по татковiй лiнiї iшов до армiї Iваненком, а повернувся Iваненковим. Потiм каявся на слабкодухiсть. Менi ж до сьогоднi було байдуже Iваненко я чи Iваненкова. Пiсля новин про героїчнi нагороди дiда я iнакше дивилася на свiт. Внутрiшнє Я змушувало вiдкинути все зайве i нав'язане. Я припинила брехати собi та iншим. Чеснiсть i правильнiсть виявилися сильнiшими вiд мене. Не подумайте, що я iстерично доводила свiту власну правду. Мої очi поступово вчилися вирiзняли кольори фальшi та iстини.

— Донечко, вiзьми таксi, та прямуй до нас. Лiда — дружина Василя, з села приїхала.Ти повинна дещо дiзнатися. Можливо питання виникнуть. Я б i сама з нею поговорила, але раптом неправильно щось зрозумiю... Ти повинна негайно бути у нас! Лiда квапиться на потяг. Не хоче автобусом додому повертатися.

— Рада знайомству! Людмило, ти справдi схожа на бабусю Олену, — зi старого конверта тiтка Лiда дiстала пожовтiлi папери i фотокартку. Я вiдразу впiзнала бабусю. Вона була дуже вродливою. Риси мої, а манери не мої. Шляхетний погляд, правильна постава. Зверхнiсть? Та нi, швидше, величнiсть.
— Подаруйте менi це фото! Будь ласка!
— Як це, подаруйте? Лiдо, назви суму. Ми придбаємо фото i папери, — втрутилася мама.
— Ображаєте! Менi соромно за вчинок Василя. З поганою компанiєю зв'язався. Багато шкоди наробив. Але то все в минулому. Сини пiдросли i розiгнали лихих друзiв. Посвiдчення збереглися. Нагороди у Семена. Бандит черговий срок мотає.
— Лiдо, дякую. Тобi часом не потрапляли на очi старовиннi сережки, — мама дiстала перстень, — з отаким камiнцем?
— От, стерво! Василь крутив шури-мури з Галькою! Два в одному: самогон i пристрастi! Можливо їй сережки подарував? Чекайте, зателефоную. 
 Розмови не вийшло. Лiда вкотре посварилася з Василем.