Розділ 9

На самоті сидіти було неприємно, усередині ніби шкреблось: ось-ось щось станеться. Корона перестала турбувати, але з'явилося до болю знайоме відчуття... Таке буває перед виступом або коли потрібно кудись вийти з дому, дуже чітке бажання усамітнитися в кімнатці для роздумів на секундочку. Я покрутилася в кріслі, змінила позу, але відчуття, що все-таки великий кухоль чаю для мене це перебір, не проходило. Але пов'язано це було не з чаєм. Здається...

Еклери довелося відкласти. Я пройшлася біля столу, переминаючись із ноги на ногу, покосилася в бік відчиненого вікна, навіть виглянула на вулицю. Там безумовно щось відбувалося... Порожні — це страшно, але невідомість ще страшніша.

Двері раптом відчинилися, і до свого власного кабінету влетів ректор — таке відчуття, що поважного віку хаотик біг. Він окинув поглядом простір і завмер. Ми кілька миттєвостей свердлили одне одного поглядами. Але перш ніж моє начальство щось сказало, я широким жестом вказала на відчинене вікно.

— Ось, зачиняю, вельмишановний фер вийшов...

Ага, з вікна.

Мені дістався погляд із розряду «а ви що тоді тут робите, якщо вельмишановного вже немає». Можна було, звісно, відповісти, що Дара казав нікуди не йти. Але мені заважало відчуття, що бродило всередині... Ну те саме. Як довго я зможу терпіти? Адже все одно доведеться знятися з місця в пошуках вбиральні. А краще б повернутися в бібліотеку...

— Уже йду...

— Зовні працюють блакитні стрічки, неане, — раптом вирішив мені відповісти ректор. — Тож краще перечекати тривогу. Пропоную вам посидіти в секретарській.

І я б і сама не проти була, навіть головою затрясла. Але з кожною миттю мене дедалі більше припирало, навіть живіт неприємно заболів.

— Дякую, так і зроблю, фере ректоре, — я притиснула руку до грудей, прощаючись, і вискочила — ну, як могла — за двері.

Одразу стало зрозуміло, що затримуватися в сусідньому приміщенні не варто. У секретарській зібралося чимало народу — не суцільно хаотики, і люди були, але всі щось обговорювали, гуділи розтривоженим вуликом. Загалом, обстановка була не особливо приємна. Тут була вбиральня, але здається, біля дверей уже черга зібралася. Мене б пропустили, але стільки уваги до себе привертати не хотілося...

Загалом, поки ніхто не бачив, я вискочила за двері. Простіше дістатися до вільного місця, трохи пройшовшись.

Коридор був порожній, звук мого незграбного кроку розносився дзвінкою луною. Тут як не старайся, все одно тупотиш у такій-то тиші. Я на мить завмерла, згадуючи, куди мені зручніше завернути. Здається, спуститися сходами й праворуч, саме там була потрібна мені кімнатка. Давно в головний корпус не заглядала, тож і забути могла. Далеко повзти, на жаль, але не ломитися ж у секретарську назад, йти вперед черги, коли там по саму стелю набилися викладачі та інструктори!

Сповзала сходами я цілу вічність, під кінець втомилася, хоча будівля всіляко намагалася мені допомогти і навіть зробила сходинки трохи нижчими. Від такої турботи я мало не розплакалася, а коли опинилася на першому поверсі, то погладила стіну корпусу, подякувавши йому. Бібліотека, до речі, теж добре слово любила і вітала.

Я побачила жадану табличку з такими знайомими кожному літерами наприкінці довгої галереї і з новими силами пошкандибала вперед. Причому розуміла ж, ось зайду, сяду в кабінці й нічого, звісно, не захочу. Перехвилювалася, ось мене і мучить.

Ех, якби можна було зняти з себе цю корону або — як там її Дара назвав? — Тіарну, підкинула б її до найближчого порожнього класу і «побігла» б якнайдалі від цього місця... Але хто ж мене питав?..

На кілька секунд я зупинилася на початку коридору і з подивом задивилася на прекрасне. У Вищій школі хаосу мені справді дуже подобалося. Будівля дуже гарна, атмосфера приємна, недарма щороку на вступ сюди був високий конкурс. І це серед тих самих хаотиків!

Зараз ось промені сонця проходили крізь вітражні шибки вікон в коридорі й розфарбовували підлогу в дивовижні кольори. На мить я відчула спокій і безметежність — наче досягла балансу — нічого не турбувало, навіть нога не нила. Так, напевно, було востаннє, коли Теас вивезла мене на пляж: теплий пісок прогрівав мене наскрізь, до нестями пахло морем, легкий вітерець ворушив волосся, а поруч шипіла газована вода у високій склянці й клацали кубики льоду. Усе разом це створювало гармонію і хотілося залишитися в тому моменті назавжди.

Так і зараз... Затримати б час!..

Але раптом різнокольорові смуги світла загородила темрява, щось важке пробило товсті вітражні вікна і влетіло всередину. З несамовитим шипінням воно впало на каміння підлоги, але не завмерло, завозилося, намагаючись встати на лапи. На дві лапи і хвіст.

Сіре трикутне тіло, з довгим вертким хвостом, з широкою крокодилячою пащею — усередині неї не червона плоть і не сіра, а провал — нескінченний темний провал. Що б не потрапило у пащу порожнього — це не повернути. Навіть якщо розрубати ту істоту на шматки!

Дві потужні лапи вперлися в камені, монстр встав на диби, зашкребли пазурі по підлозі. Він височів наді мною, здавалося, що вистачить лишень одного укусу — я повністю поміщуся в цій пащі. Або довгі пазурі наріжуть мене на м'ясний салат. Або хвіст зробить із мене відбивну... котлету...

Наче глузуючи з мене, мій живіт жалібно забурчав, натякаючи, що котлету він би зараз зустрів із задоволенням і сховав би її найнадійніше. Бурчання здалося мені оглушливо гучним. Монстр одразу помітив мене, повернув морду в мій бік і видав дивний звук — це було більше схоже на вібрацію. Від неї я в одну мить вкрилася мурашками. Пальці оніміли, і тростина раптом випала з руки. Корона стиснула в ту саму мить голову так, що в мене перед очима все поплило — і чотири дрібні ока порожнього, і його паща, яка розкривалася широко-широко, і відблиски на сірій шкірі.