Розділ 7. Інтір

Виклик мобіфону застав мене на третьому периметрі, я якраз розбирався з тим, чи не було якихось провокацій з боку порожніх. Світанкові промені змушували мене морщитися, нагадували про безсонну ніч. За цей час ми з Дарою встигли обійти весь Маолайр, перевірити списки туристів і навіть дізнатися, хто з груп пройшов сприосом, а хто ні. Виявилося, і заяви про зникнення були, але хід їм поки не давали — адже минуло лише кілька годин.

Іноді люди намагалися просто залишитися в Анорді або загуляти довше. Хоча бували випадки і більш неприємні і небезпечні. Але все одно пошук не починався тієї ж миті, якщо не було доказів викрадення...

Мені було цікаво, чи просочилася інформація за межі Маолайра. Але в будь-якому разі мені доведеться оголосити надзвичайний стан.

Тіарна недаремно зберігалася на спеціальній підставці. Ці артефакти мають бути або на голові, або зберігатися в безпеці — від цього надто багато залежало в Анорді.

Може, саме тому Іда й напала на мою матір? У разі її смерті батько мав знайти заміну, що було неможливо, між моїми батьками, незважаючи на стільки років спільного життя, а може і завдяки їм, залишалися дуже трепетні, ніжні стосунки. Або, що ймовірніше, він мав терміново передати свою Тіарну мені. І тоді... Іда б стала першою кандидатурою на роль Володарки — сильна хаотик, приваблива ніжна неан, і я досі пам'ятав її тонкі руки, як вони лежали на моїх плечах. Тяжіння між нами безумовно було. 

Якби замах вдався.

Якби ненавмисний свідок не вижив.

Якби докази не були настільки незаперечними.

Я не міг ухвалити іншого рішення — заради батька й Анорда — і сам відправив колись кохану жінку за периметр — туди, де не діє сила Володаря хаосу та її захист. Чи вижила вона?

Я повернувся до неосяжного простору — порожнечі, яка простягалася за периметром. Червоний гострий пісок, сіре каміння, вхід до одного з численних каньйонів, куди не варто було йти навіть із загоном блакитних стрічок. За кожною тінню міг ховатися порожній: ні, настільки близько вони не підходили, але трапитися могло все.

На екрані мобіфону висвітилася фотографія батька. Я вкотре здивувався, наскільки швидко технології землян увійшли в наше життя. З одного боку, це було добре: можливість швидко зв'язатися не раз рятувала життя. А з іншого, я прекрасно знав, що нічого доброго не почую.

Але батько здивував.

— Як ти? — він запитав замість того, щоб розпікати мене. У голосі чулося співчуття.

— Нормально.

— Ми з мамою турбуємося...

— Я знайду Тіарну, — перебив я його і почав спускатися до основи периметра. Потрібно було повертатися до столиці, Дара вже повідомив, що під контроль узяті всі сприоси. Артефакт не могли залишити в Анорді, периметр теж ніхто не порушував. Але якщо вивезти його на Землю, мені доведеться піти за ним, тільки там я зможу щось відчути.

— Я вірю, сину, — зітхнули по той бік, — але хвилюватися — це звичайна справа для батьків. Ти Володар, оскаржувати твої рішення я не маю права, навчити тебе мені майже нічому. Порадити хіба що...

— Порадити? — не зрозумів я, жестом зупинив водія, якщо він заведе авто зараз, то я толком не зможу розчути, про що говорив батько. На жаль, поки ще не було можливості стабілізувати зв'язок у настільки віддалених частинах Анорда.

— Якщо Тіарна вибере власницю, то не відмовляйся одразу, придивися, — сказав щось зовсім дивне батько.

— Ти ж розумієш, що це може бути вбивця, як та неан, яка напала на маму? Ти розумієш, що ті, хто вкрав Тіарну, вбили ще й десяток землян. І мені! Мені тепер доведеться вигадувати, як пояснити людям, що власне сталося і де тіла. А що я можу їм продемонструвати? Попіл?! Небезпечний артефакт, що розпорошує того, хто не гідний його носити, а точніше, не здатний протистояти ув'язненій усередині його силі?

— Тихіше, тихіше, мій хлопчику, — раптом замість батькового я почув голос матері, приглушений, лагідний, він наче ножем шкрябав у серці. Я досі не пробачив собі прихильності до Іди. — Твій батько просто хоче сказати, що Тіарна не вибере ту, яка не здатна стати Володаркою. Ти й сам це знаєш.

— Але... — якщо з батьком я міг сперечатися, то з мамою... ну недарма сестра завжди називала мене маминим синочком.

— Я сказав «якщо», бо це малоймовірно, ти й сам знаєш, Володарку все одно мав би схвалити Маолайр, — знову слово взяв батько. — Просто ми не можемо просто дивитися, як ти розриваєшся. Намагаєшся взяти на себе всю відповідальність, яка має бути поділена на двох.

— Так, звісно, я розумію, — я кивнув — нерозумно, вони ж цього не бачили, скинув дзвінок і жестом вказав водієві, що треба їхати.

І з чого цю відповідальність на двох ділити? Я від роботи ніколи не тікав. Кожен день зазвичай був розписаний, тому все я встигав.

Сьогодні, звісно, все догори дригом... Але поки доїдемо, якраз встигну переглянути поправки до торговельного кодексу і переліку правопорушень. І треба б узятися за законопроект, що стосується еротики... Коли це були просто намальовані картинки, то на це заплющували очі, але зараз фотографії мало не на дорозі валялися. Ще й зняті без дозволу.

І як потім розглядати вибите око нерозторопного фотографа? Як плату натурою за фото? Чи слід призначити покарання, чи обмежитися штрафом? Другий радник узагалі пропонував палицями бити, але то він зопалу, здається, хтось їх із дружиною зафільмував в авто...