Розділ 11. Сонячна ніч

Абель повернувся досить швидко, я не помітила, скільки минуло часу, бо відволіклась, возячись з нгуру. Хитра морда з'їла все печиво за дві секунди, але мені було цікаво інше: куди поділося то печиво, якщо сам нгуру міг проходити крізь стіни будинку. Загалом, пащу на моє прохання він відкрив і навіть дав помацати себе за ікла. Усередині все було цілком гаряче й звичайне — слина, синій язик, гострі зуби, ще й не всі рівні. Ніс нгуру ворушився, вуха смикались, ходячі ходуном груди натякали, що чудовисько дихає. Загалом, це була жива істота — тільки в жодний біологічний атлас не занесена.

За цим самим заняттям — спробою зазирнути в горло нгуру — мене й застав Абель. Він з'явився на порозі і одразу гаркнув щось нерозбірливе, командне, різко випустив крила і полетів уперед — до мене. Лисо-змій здійнявся на лапи, потім припав животом до землі, ніби хотів у ній зникнути, і боком-боком поповз від мене.

— Стояти! — я різко розвела руки в сторони, так щоб і Абеля зупинити, і вказати на лисо-змія. Як не дивно, але обидва завмерли. Тож можна було вже спокійнішим тоном поцікавитися. — Абель, ти чого?

— Тобто чого? — він на мить заплющив очі, а потім повільно видихнув. - Ти розумієш, як це виглядало збоку?

— Але ж я не засунула йому в пащу голову!

— Справді, — він ще раз видихнув, наче дихальну гімнастику робив.

Але ж правда, я контролювала весь процес! Навіть руками занадто всередину пащі не лізла, так — трохи по краю. Та й нгуру начебто був позитивно налаштований і зовсім не нападав, і бабуся сказала... Загалом, все це я й перелікувала, на що Абель кивнув, ніби погоджуючись, але все одно змісив мене роздумувати та сумніватися.

— Не всі істоти виглядають страшно. Повір. Не всі страшні насправді небезпечні, так. Є дрібні та слабкі, які шукають поряд із людьми вигоди. Є такі, як цей нгуру, він поки що молодий, цікавий і неагресивний. Але інший нгуру може тебе зжерти, навіть цей може раптом розлютитися! Навіть наймиліша та найтихіша істота може відреагувати агресивно, якщо ти порушиш її територію або спробуєш відібрати її їжу. А що говорити про небезпечних чудовиськ...

— Визнаю, я подумала, але… не подумала. Тож не турбуйся, я почула тебе, дякую за те, що намагався врятувати, — я сказала це з усією серйозністю. Не варто було відмахуватися від його слів. Абель не бачив, що мені нічого не загрожувало. Чи, можливо, просто більше знав цей світ і його небезпеки. Але це не відміняло того, що його порив мене врятувати був щирим, без роздумів.

— А ти, — сказав Абель на нгуру, — я тебе годувати не буду! Поводься добре!

— С-слабкий, а загрожує, — буркнув нгуру і поповз через траву на животі. — Я хороший. Охороняти. А він!..

— На тебе образилися, — повідомила я Абелю, але той тільки хмикнув:

— Нічого, завтра виставлю назовні шмат запіканки, і образа зникне. Бабуся підказала, що цей мешканець вежі любить сир, молочне та випічку, — і він подав мені руку. — Ходімо, я приніс нам обід.

Їжа була із загальної їдальні, де працювали на підхваті по черзі, але головними кухарями вважалися ще одна тітка Абеля та її чоловік. Саме на цій кухні Абель уперше побачив, як створюється смачна їжа.

— Я довше в черзі стояв за нашими порціями, аніж загальний збір тривав, — поділився він зі мною новинами, коли ми поїли і знову вийшли у внутрішній двір. — А так, нічого несподіваного. Завтра вже приїде перша партія помічників. З тих сімей, хто живе поряд. Післязавтра вдень мають прибути всі, хто може встигнути. Все-таки нічний шлях досить швидко просувається. Але, шрад його забирай, люди похилого віку кажуть, що він завжди численний. Розвідники виступили вже сьогодні, спробують підібратися ближче, придивитися, хоча б загалом оцінити масштаб.

— Все погано? — Судячи зі зведених брів Абеля, все було реально кепсько.

— Не так, щоб дуже погано. Але все буде відомо лише після розвідки. Дітей, звісно, ​​відвезуть уже завтра. І тих, хто не підготовлений і не здатний битися, також.

— А такі є? — я здивувалася, бо бачила, як проходило тренування. Та й людей там було дуже багато.

— Звичайно, у когось світло слабке, навіть крил немає. Але вони все одно приїжджають до Світлого дому до дня рівнодення. Тут у цей час завжди не вистачає вільних рук. Населення зростає кожного року...

— Але ж стривай, їх евакуюють, а решта? Ваш Світлий дім не особливо схожий на захищену твердиню! — я легко уявила, що буде, коли величезна чорна хмара може й невеликих, але агресивних істот звалиться на дерев'яний замок.

— Ні, зустрічатимуть їх не біля Світлого дому, звісно. Загони висунуться на особливі точки — у лісі є зручні місця, в яких можна легко прорідити рій побава, знову ж таки нічний шлях проходить повз гір…

— Виходить, ти теж полетиш? — Обережно запитала я. Якось не дуже хотілося залишатися серед незнайомців у замку.

— Ні, я не полечу, — сумно посміхнувся Абель і повернувся до того чим був зайнятий. Він уже заточив ті самі косу та сокиру, а тепер взявся ще й за ніж. А я наполягла, що сама впорядкую цей шматочок двору. Банально хотілося чимось зайняти руки, доки всі інші бігали. А тут і теми для розмови знайшлися. Та й як їм не знайтись, якщо ми один одного майже не знали!

— Якщо це через мене, то я можу разом із дітьми піти, — сказала я і притихла, подумки собі потиличника дала, адже, можливо, Абель не хотів ризикувати своїм життям, а я тут насіла на нього!