Розділ 4. Хто и кому дружина

— Добрий день, — я вирішила бути ввічливою, інша причина теж була, бо, окрім «доброго дня», я не змогла з себе нічого видавити.

Абель у принципі не змінився, тільки одяг потріпався, а в руках замість крісла був спис із широким довгим наконечником. А ось бабуся... Старенька, невисока, з сивими кучерями, на носі окуляри, а в руках сокира. Точніше, дуже велика сокира, просто по-шрадівськи величезна. Але суха ручка старої тримала ту сокиру звично. Бабуся з легким хеканням витягла важку зброю з хребта вже знайомого мені голого птаха і ласкаво мені посміхнулася.

— Ой, яка ти гарненька, люба моя! І розумна! — і вона обернулася до Абеля. — Белік, ти щасливчик!

Белік? Почувши таке миле прізвисько — а що, Абелю дуже пасувало, я нарешті поворушилася і нерівно посміхнулася. Бабуся явно хотіла якось розрядити обстановку та швидко взяла ситуацію у свої руки. Мене й Абеля загнали у вітальню, посадили на одну лежанку пліч-о-пліч, а навпроти примостилася старша родичка — саме там, де стояла кухоль з чаєм і колись диміла сигарета.

— Все охололо, — скривилася вона, зазирнувши в кухоль, і гулко хлопнула долонею об долоню. — Чай, збір номер чотирнадцять — дітям, збір третій — мені, до чаю солоного, солодкого та меду.

Вимовлено це було просто, ні до кого не звертаючись, але я одразу вловила дрібний тупіт уже знайомих мені хом'яків. Вони що, тут замість домашніх помічників? Хоча ж говорили про господарів… Отже, справді виконують роботу.

— Ти велика розумниця, що знайшла цю кімнату, — знову похвалила мене бабуся. — У звичайний день у Світлому домі тобі нічого не загрожувало б, але сьогодні, на жаль, рівнодення, непростий час.

— Тобто це не сон і не марення? — зробила я останню спробу. Бабуся співчутливо посміхнулася і мотнула головою, а потім дуже емоційно видихнула хмарку солодкуватого диму в інший бік від нас з Абелем. З Беліком, ха! Я покосилася на нього і задала інше питання, яке теж терзало мене: — Так що це в мене в грудях таке?

Пляма світла вже не сяяла так яскраво, як на самому початку, колір став більш приглушеним і ніби прозорим, та й взагалі можна було зробити висновок, що світло потроху облаштовувалося усередині мене. Моторошно якось, нехай ніякої шкоди не було і неприємних відчуттів я не мала.

Бабуся повільно стряхнула попіл і насупилась, збираючись з думками, судячи з усього. Тут посунулась шторка у куті кімнати, та, до якої я й не дісталася, а там щось цікаве все ж таки було, і викотився столик на коліщатках. Його штовхав десяток уже знайомих мені хом'яків, а ще троє доробляли сервірування — спритно поправляючи на тарілках кексоподібну випічку та кругле шоколадне печиво.

— Будь ласка, — бель передав мені чай, навіть розгорнув кухоль ручкою до мене. А ось бабусі чай доставили на хвостах хом'ячки. Це було дико, але кумедно.

— Тіанакі — дрібний та беззахисний народ, — представила бабуся хом'яків. — На межі сутінкового світу та сонячного, нашого звичайного, вони можуть жити, не побоюючись за своє життя, харчуватися крихтами та грітися світлом усіх, хто тут перебуває. Це до твого питання: що в тебе таке в грудях? Це світло.

— Світло? Як сонячне, чи що? — я схвильовано зробила ковток принесеного напою і завмерла, насолоджуючись і гарячим приємним теплом, і смаком з легкою кислинкою, нотками м'яти і якихось ягід. — Дуже смачно. Дякую!

— На здоров'я, — кивнула бабуся. — Але ти все правильно сказала. Так, саме сонячне світло.

— Але це дуже безглуздо звучить, дуже антинауково, — я ще раз подивилася собі на груди.

— Уяви, що тут є інші закони. Це, звичайно, не скасовує того факту, що більшість фізичних явищ у двох світах ідентичні, — підкорила мене розумними промовами бабуся. Мабуть, у мене був занадто шокований вираз обличчя, бо вона голосно хрипло розсміялася, а Абель беззвучно затрясся. Я, звичайно, косо на нього подивилася і трохи відсунулась. Нічого з мене сміятися, можна потерпіти ще знущання з боку старшої родички, але...

— Вибач, — раптом одними губами сказав Абель. Невже зрозумів, що я була готова образитися?

— Ти дивишся на нас, ніби ми якісь стародавні копалини, — вказала на мене мундштуком бабуся. — Так, світ цей теж нормальний, звичайний, ну, із застереженнями звісно і своїми правилами та логікою, але не безглуздий. Червоний вогонь обпалює, хоч синій позбавить сили. Вода мокра, принаймні, та, яка й справді вода. І підкинувши над собою камінь, ти дуже швидко отримаєш ним по лобі. Тут усе, що має впасти, падає. Все, що не повинно, набуває механізму, щоб не падати.

— Ваші крила, так?.. Це ж крила? — припустила я. Таки правда, чому б людям не відростити крила, якщо треба літати?

— Все вірно.

— Тобто ви живете в цьому світі, — я зиркнула на Абеля, але той із найсуворішим виглядом кришив на тарілці кекс, по-місцевій традиції така випічка була солоною, ще й із начинкою. Абель разом нагадав мені Терезу, вона теж, коли думала, намагалася зробити з їжі кашу. Цей мій погляд Абель помітив і підморгнув мені, мовляв, тримайся.

— Ні, чого б ми тут жили?! — відмахнулася бабуся. — Звісно, ​​у Світлому домі завжди є гарнізон, але жити тут? Навіщо? Ні магазинів, ні новин!

— Не живете?

— Звичайно ж ні! Я ще не зійшла з глузду. Так, у нас все по-сучасному, мила. У містах живемо та селищах. Хто де. До шкіл діти ходять, дорослі працюють, на екскурсії їздимо, у вихідні збираємося, влаштовуємо посиденьки. А Белік так і зовсім відучився на континенті на кухаря! Працює зараз другим кухарем у ресторані «Берегова лінія» у Каратті, дуже талановитий, хоч зараз головним кухарем стати може! Хороша робота в нього, квартира орендована, але в гарному будинку, і сам він — добрий хлопчик, відповідальний, ввічливий, сама виховувала...