Глава 2. Світ сутінку

Я від несподіванки розгубилася. Що за «дружина»? Це така гра? Але сукню зняти я й сама могла без зайвих глядачів!

— Вибачте, вистава, звичайно, чудова, але можна я сама роздягнуся, добре? — З нервовим смішком, але дуже чемно сказала я. — Одяг мені мій принесіть, будь ласка.

Топати ногами і кричати, якщо щось не подобається, я б не стала, натерпілася сама від таких клієнтів. Але стрибати акторові на шию не збиралася. Хоча в нього було гарне тіло, цього не відібрати, навіть якщо під маскою ховалося пересічне обличчя.

До того ж я точно знала, що атарійці не мали жодних обрядів з ліжком! Про вірність подружню різні історії були, про міфічні чудовиська теж. Стародавні приказки також були, наприклад, у темряву над колодязем не дивитись, з першим снігом посипати крупою поріг чи один раз на рік голосно співати пісні та запускати феєрверки цілу ніч.

А якби і були якісь пікантні подробиці, то таке точно не пропустили б журналісти. Рознесли по газетах та безглуздих радіопередачах, які я постійно слухала на роботі від нічого робити.

— Вистава? — голос у актора став зовсім сиплим.

— Так, вистава. Це ж міф про сонячне воїнство, про захисників, так? — блиснула я знаннями. Але чомусь актора не вразило, він відсунувся ще на пару кроків убік і ледь чутним пошепком якось дуже ввічливо попросив:

— Перепрошую, я можу зняти з вас маску? Я не торкнуся більше, ніж треба.

— Так, звичайно, — легко погодилася я. Мені ж легше, ще неправильно зніму, залишу відбитки на старовинному реквізиті, а мені потім викотять рахунок.

Актор дуже повільно наблизився, простяг руки так, щоб на мене навіть не дихати, торкнувся десь над моїми вухами. Ледве чутно клацнуло — і я примружила очі, бо без маски кут огляду був більшим і світло, що заливало кімнату через високі вікна, стало яскравішим.

Але наступної миті маска полетіла кудись у куток як непотріб, а чоловік опинився біля найдальшої стіни від ліжка, ще й обличчям до цієї стіни. Важко сперся на неї рукою, щось собі під ніс забурмотав.

Що відбувається?! Чесно, я навіть слів не змогла підібрати. І важке зітхання з тієї частини кімнати не покращило мого порозуміння.

— Шрад мене забирай… Ви явно не Верина Мілле, — здавлено промовив актор. Е-е, мене що, сплутали з тією дівчиною, яка відмовилася від цієї поїздки? Тобто він думав, що з нею?.. Тому і чіплявся? Точно шрад, інакше й не скажеш, незручно вийшло.

— Ні, мене звати Ноелін Ферет, — зітхнула я. — Я з Панії, тут на екскурсії вже другий тиждень.

— Абель ре Іллунабара, — представився він, повільно обертаючись. Хоча через маску виразу обличчя видно не було, чомусь мені здавалося, що чоловіка трусило від здивування. — Ласкаво просимо до Атарії. Але все ж таки, як ви опинилися тут?

— А, річ у тому, що мені запропонували цю екскурсію у готелі. Точніше, дівчина запропонувала поїхати замість неї, здається, вона не дуже добре себе почувала… Ми зустрілися в лобі готелю, розговорилися, а я… — я скривилася. Та дівчина явно багато про що не розповіла. Хоча б про те, що в неї тут домовленість про зустріч була, може, побачення, може, просто секс. Загалом, кинула чоловіка і мене підставила.

А я теж роззява, така легковірна, повірила в її слова...

Але ж, ну хто б відмовився ось так легко в Лісі Шелесту побувати?! Тут і природа незаймана, і стародавні міста лишилися. А гори! Які тут гори! Вони наче підпірки для неба, хмари лежать на вершинах. Причому ландшафт острова в цій частині круто змінювався — були й провали без дна, де було чутно внизу річку, і були майже вертикальні скелі, такими я б мандрувати без купи страховок і перевіреного напарника навіть і не думала б.

І скрізь ліс — то високі голі стовбури з шапкою листя десь біля маківки, то зарості товстої тростини, а то й зовсім все навколо поросло кучерявим мохом і травою з великим м'ясистим листям і довгими вусиками із зав'язями.

О так, поки я добиралася сюди, до Атарії, я вивчила туристичні брошури від кірки до кірки, тобто до відомостей про тираж і місце друку!

— А ви погодилися, як я розумію, — кивнув він, як прийняв до уваги нові відомості. Настрій мій такий неймовірно радісний і захоплений давно скотився до нуля.

— Знаєте, якщо ми зрозуміли один одного, то можна я переодягнусь і піду? Зараз уже, мабуть, майже вечір, — у вікнах було погано видно, що там зовні, але сонячне світло було з помаранчевим відтінком, а отже, захід сонця наближався. — Нас усіх сюди привезли і, мабуть, уже збираються забрати назад. Про ночівлю нічого не було сказано. Зворотній фаетон до міста повинен стояти десь біля воріт.

— Але вас ніхто назад сьогодні не повезе, — мотнув головою Абель.

— Це ви мені зараз погрожуєте, чи що? — напружилася я. Раптом, після відмови тієї Верини, він захоче від мене щось вимагати! Я навіть кулаки стиснула. Так, у сукні особливо не повоюєш, але з чогось треба було починати.

— Так, зачекайте, я неправильно висловився, — він виставив долоню перед собою, ніби відсікаючи свою попередню репліку, озирнувся, за дві секунди підсунув до ліжка величезне крісло і сів. — Ви тільки не хвилюйтесь…

— Це дивно звучить від людини в масці, — буркнула я, відчуваючи, як починаю всерйоз хвилюватися.